Дiм з вiтражем

— Зніми ці сережки, — раптом простогнав він, — вони такі ж кічеві, як твої картини.

Я витягнула з вух кольорові камінці, які дуже любила, і пожбурила на підлогу, а він продовжував подорож по моєму тілу. У цій мандрівці йому не потрібен був співподорожній. «Чому він такий поглинутий моїм тілом? Нещасний братик-ослик, який прагне тільки одного: щоб його погладили і притулили», — думала я, а він раптом скрикнув, як людина, котра щойно знайшла давно загублену річ, тоненько застогнав із заплющеними очима, притискаючи мою долоню до свого вологого члена, ніби хотів, щоб я склала іспит зі знань, отриманих на тему його анатомічної будови. Невдовзі він знову сповістив тоном викладача:

— Саме так виглядає еякуляція.

Він вдягнув кальсони, підвівся, підійшов до плити, насипав до італійської кавоварки-еспресо три ложечки з чубком кави «Форт» — і стояв спиною до мене доти, доки гарячий напій не почав із сичанням перетікати у верхню камеру. Розділив каву на дві керамічні філіжанки з грубими стінками і мовчки подав мені одну.

Було темно і морозяно, коли ми вийшли на вулицю, ми ковзалися на грудках брудного льоду, моя рука — в його кишені, його рука — в його кишені. Я робила все, щоби крадькома прослизнути вулицями, де ходило повно його студентів і знайомих, бо минули ті часи, коли я ступала поволі, не відводячи погляду від надщерблених голів польських поетів на верхніх поверхах будинків; тепер вулиці перетворилися на смугу перешкод, а мій підозріливий погляд був розвідником, якого я щомиті посилала далеко поперед себе. Микола, як завжди, крокував без усякого поспіху.

Ми зупинилися біля одного будинку поблизу Політехніки — «еклектизм, зверни увагу на невеликі круглі вежі на самому верху» — ввійшли в браму, покриту білою ліпниною, — «старанне виконання, нуль художньої цінності» — пройшли через подвір’я, заставлене врослими в землю «запорожцями», накритими брезентовими чохлами, мені б теж такий не завадив, небо саме почало випльовувати плахти мокрого снігу — мої долоні на моїй голові, його долоні на моїй голові — з подвір’я ми перейшли в наступну браму — «глянь на куту скриньку для листів, якийсь бовдур пофарбував її коричневою олійною фарбою» — а звідти на чергове подвір’я, там я побачила покритий бляхою мезонін, град барабанив по його даху, пробиваючи наскрізь, пробивав він і наші непокриті голови. Ми постукали у двері, відкрив чоловік середнього віку з пасемками чорного волосся по боках лисого черепа; його чіпке око відразу ж зафіксувало наші переплетені пальці. Ми ввійшли у приміщення, так щільно заставлене головами, що ніде було притулити власну; вони стояли одна біля одної на довгому столі, з шиями і без, матові та блискучі, з каменю і з дерева, всі одночасно повернулися до мене і почали мене розглядати — у їхніх більмуватих очах не було прощення моєму гріху. Серед цих мертвих голів смикалася і теліпалася лисина господаря, який готував для нас почастунок. Він приставив до шафки драбину і піднявся по ній під саму стелю, щоби зняти з полиці якісь бутлі, при цьому зачепив головою цілий ліс ніг, який там ріс: ноги прямі та схрещені, кам’яні і металеві, усі — босі. Сусідню шафу прикрашали паперові Богоматері в золотих коронах і один портрет колишнього українського прем’єра Віктора Ющенка. Микола з господарем всіли ся обличчям до нього, розлили по склянках непрозоре вино з оплетеного лозою бутля. Я теж пила, і вже після перших ковтків голови почали накладатися одна на одну: господар — на Матір Божу Язловецьку, Миколине волосся — на господареве волосся, Миколине волосся — на господареву лисину, Миколине волосся — на лисини мертвих голів, які всі до одної були Тарасом Шевченком, їхні обважнілі лоби нависали над вилупленими очима, крім того, з усіх Шевченків звисали довгі вуса та стяжки вишиванок. Микола з господарем дискутували стосовно якогось складного питання, пов’язаного з факультетською конференцією, бо та власне наближалася, нарікали на декана, щось занотовували на звороті пописаних листків, а я сьорбала непрозору рідину, середнянське вино із сонячного Закарпаття, яке доходить стиглості в досконалих пивницях і погребах, збудованих турками чотириста років тому. Усі голови були однакові, хоча не зовсім, я помітила одну з лисиною і навислим чолом, але без вусів — «увага — чужинець!» — цікаво, як вона сюди пробралася, я вдивлялася в неї дедалі уважніше, цмулила середнянське, як воду, і намагалася згадати точну цитату з «Руслана і Людмили», коли нещасний закоханий шукає наречену, а замість неї зустрічає в чистому полі величезну голову:

…смотрит храбрый князь —

и чудо видит пред собою.

Найду ли краски и слова?

Пред ним живая голова.

Огромны очи сном объяты.

«Руслан дав собі раду», — подумала я, бо коли голова почала на нього щосили дути і скинула його з коня, коли стала кричати і дражнити його своїм страхітливим язиком, він швиденько і вправно проштрикнув отой її язик списом — у рамках необхідної самооборони, тоді як я була беззахисна і до того ж голодна, поглядом шукала чого-небудь їстівного, однак на столі стояло тільки варення з червоної калини, терпке і гіркаве, Аба давала мені таке по ложечці, коли боліло горло. Микола з господарем теревенили про клопоти з деканом, голосно прицмокуючи над його старечим маразмом, а може, і через калину: тверді шкірки приліплювалися до зубів та до язика, їх було важко відчепити, а тоді прожувати. Голова-чужинець непогано закамуфлювалася серед бюстів поета, вторглася до його вишневих садочків, нещасних кріпачок і гайдамаків з гострими косами, але навіть і це ще нічого порівняно з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею — цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

— Звідки тут узялася ця голова? — тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова — той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру — ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, — врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами — бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку — ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі — сховали на одному складі.

— І як же ця голова потрапила до вас? — запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

— Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

— Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, — хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику — Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив: