Дiм з вiтражем

Цього власне, я думаю, Микола шукав і в мені, тому-то він і почав наш незграбний і недоречний роман. Нічого доброго в нас не вийшло: як я зазначила на початку, я була цілковитим музичним безталанням.

Ленін

— Я б не хотіла брати тебе з собою, бо це місце не для дітей. Але якщо ти наполягаєш… Кінець кінцем, тобі вже тринадцять років, — сказала Аба.

Уже тоді я обходила Оперний широкою дугою, але то був винятковий день: вистава мала відбутися назовні, звідусюди надходили глядачі. Був вересень 1991 року, Микола на той час уже мав диплом сценографа і кілька років працював в Оперному. Того дня ми обоє стояли серед юрми, нічого одне про одного не підозрюючи, й обоє думали про Маріанну. Миколі здавалося, що у всій цій події забагато політики і замало мистецтва, тож його огорнула темна туга за її голосом — він розмірковував над тим, що її голосу нема ні на небі, ні на землі, і над тим, чим це «нема» відрізняється від його власного «є», і чи часом його власне «є» — або «єсм» — від часу її смерті не стало більш змертвілим, ніж було до того, як він познайомився з Маріанною. Мені — зовсім інакше подумавшись — згадалися її слова: «Ми — гумус, ми віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, та врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити». Я уявляла собі, що беру участь в опері, яка видобулася за межі сцени, перед будівлю театру, і яку грають для всіх — «Искусство принадлежит народу!» — а Мамин голос веде у ній першу партію.

Я дивилась угору: тимпан театру, як завжди, увінчувала алегорія Слави з пальмовою гілкою в руках, виснажена тим, що вистави завжди відбуваються всередині будівлі, — можливо, якраз вона і скликала це зібрання. Золота пальмова гілка переливалася променями на сонці, але справжній цвях сьогоднішньої програми розташовувався набагато нижче, і тільки я не дивилась у той бік. Я заступала на край клумби з маргаритками, підборіддям торкалась тімені Аби: воно було містом на золотій карті її голови, з якого в різні боки розбігалися золоті нитки автострад, що зникали в густому переплетенні більш темних місцевих доріг-стежинок. Розгнівані обличчя оточували нас спершу одиничним колом, потім — подвійним і потрійним, я відчула, що ще трохи — і звідси не можна буде вийти, відтак нервово застібнула ряд ґудзиків на модній джинсовій куртці, яка залишилась мені від Мами, вона досі пахла тютюном і дорослими парфумами, в одному місці замість ґудзика була зачеплена англійська шпилька.

Я стояла, задивляючись на Славу, яка кивнула головою у момент вступу хору: нині мало обійтися без увертюри. Хор співав на два голоси: альти заводили проти паплюження вождя, а баси вимагали його скинути, між ними мовчки стояли курсанти військового училища, ще не знаючи, чи їхню партію включено до спільної партитури. Пам’ятаю, що альти, себто противники скидання, були знервовані та плаксиві, загорнуті в шарудкий целофан, що огортав і закутував жорсткі головки червоних гвоздик, баси ж — прихильники — старі, спрацьовані та міцні, на їхньому боці виступали темноокі святі з церковних хоругв. Серед альтів були вчительки з моєї школи. «Чому вони його захищають? — дивувалась я. — Навіщо їм він? Хіба вони не читали про червоний терор? Чи, може, в них не розстріляли тата? Не вислали дідуся на Сибір? „Ми гумус, віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити“, — казала і повторювала Мама. А вони — що вони хочуть удобрити своїми сльозами?»

— Руки геть від Леніна! — заводили альти.

— Чемодан — вокзал — Росія! — відгиркувалися баси у відповідь.

— Хай би нарешті винесли труп із того мавзолею та й поховали, — зауважила Аба. — Тоді воно перестане розсіювати злу силу і каламутити в умах.

— Матінко Божа, Заступнице наша, вчини так, щоби не дійшло до кровопролиття, — зітхнула біля нас якась жінка.

— Геть! Геть! Геть! — два хори зливалися в один.

«Зараз почнеться», — думала я, і мені вже здавалося, що я чую соло. Ми — гумус. Ми — не встигнемо побачити.

— Форте!

Я знову дивилась угору: обидві руки фігури-алегорії застигли в жесті, який передавав оркестрові весь час один і той самий сигнал, а тоді зненацька почувся гуркіт — золота пальмова гілка впала на голови учасників вистави, руки Слави нарешті звільнилися.

— Форте! Форте! Фортісімо!

Раптом у хористів змішалися ноти, аркуші з нотним записом полетіли на землю, голоси почали фальшувати, до мене долинули вереск, брязкіт, зойк, мене відпихали від Аби, я присіла на землю, схрестила руки на грудях, стиснула їх, а тоді сплела пальці за спиною, мені на голову сипалися пісок і недопалки, а та жінка, що зверталася до Матінки Божої Заступниці, переказувала, ставши навшпиньки:

— Відставляють хоругви. Ті в тих виривають гвоздики. Шмагають їх ними по обличчю. Ті плюють на синьо-жовті прапори. Їх розділяють солдати.

Від сидіння навпочіпки в мене боліли ноги, довелося вмоститися просто на плити тротуару, добре, що Аба зникла, а то би зайшлася голосити про мої застуджені яєчники. Сівши на землю, я помітила, що жінка, яка молилася до Заступниці, взута в чоловічі ортопедичні черевики різного розміру, певно, в дитинстві перехворіла на поліомієліт. Довгі шнурівки зв’язували не тільки халяви її черевиків, а й ноги, я здивувалася, як вона взагалі сюди дійшла, а тоді подумала, що, можливо, ноги всіх нас, тут присутніх, переплетені такими ж, як у неї, шнурівками, і кожен рух одного тягне за собою тисячі інших. У натовпі ніколи не можна сідати: затопчуть на смерть. Аба зникла. Ми — гумус.

— Форте! Форте! Фортісімо!

— Матінко Божа, змилуйся над нами, зараз повбивають одні одних!

Сірі тротуарні плитки — такі ж сірі, як і Володимир Ілліч. Його виготовив московський скульптор Меркуров, знаний на всю країну автор кам’яних Ленінів. Я вперто не дивилася на пам’ятник, та однак він стояв у мене перед очима: м’яв у руках і так уже пом’ятого картуза, височів на подібному до комина п’єдесталі, дивився вниз очима приреченого. Хтось вилив на його постамент відро червоної фарби: вона нагадувала все те, про що я хотіла б забути.

— Геть! Геть! Геть! — чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день — навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.

— Але ж понаробилось, — механічно повторював він. — Наробилось. Робилось. Билось.

— Що ви про це думаєте? — запитувала я, не відкриваючи рота. — Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.

— Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! — крикнула Аба і потягла мене за руку.

— Ти жива? — я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.

— Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! — прокоментував хтось поруч.

Я відірвала кросівки від землі — і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому — три чорні гілки, посередині — золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.

— Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!

Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.

— Перелічує найбільші злочини комунізму, — припустила Поклонниця. Вона плакала.

Співи стихали. А тоді — останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два — взяли!»

У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею — наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, — а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.

Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.