Дiм з вiтражем

Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.

— Ходімо вже додому!

— Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.

— Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?

З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю — і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми — гумус», — але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.

— Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!

Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу — з позначеними місцями, де ще не ліквідовано пам’ятники Леніну. Навколо нас з’явилися пляшки «Столичної», люди пили з горла, передавали їх із рук у руки. Різні групки одночасно співали різних народних пісень, і ніхто вже не потребував ніякого диригента. Ми йшли до виходу не в той бік, бо натовп перед нами ставав дедалі щільнішим, людське море вихлюпнуло нас саме там, де ще кілька хвилин тому височів Ленін, солдатів уже не було, я тільки бачила, як якийсь чоловік із розстібнутою ширінкою стояв над свіжою ямою і поливав її щедрим струменем сечі. Я впіймала на собі осудливий погляд Аби: мені не варто було на це дивитися, зараз я перетворюся на соляний стовп. «Люба Або, — відказала я без слів, — у цю мить моя голова зайнята Зигмунтом Горголевським, мені так його шкода, сама не знаю чому, от візьму зараз і розплачуся». Але насправді то власне Аба крадькома витирала сльози зворушення, і коли ми пішли в бік дому проспектом Леніна, сказала:

— Не поклоняйся ідолам і не служи їм. Слово Боже збулося, ми свідки цього.

Я палко кивнула на підтвердження цієї істини, і тої ж миті відчула, як розщібнута шпилька, яка зсунулася з коміра моєї куртки і пропхалася крізь трикотаж светра, впивається мені в шкіру десь аж під ребром.

Майстерня II

Пройшовши кілька вулиць, ми опинилися на Льва Толстого, спустилися вниз, тоді старанно зачинили за собою двері і вляглись на канапі, прикритій жовтим покривалом із жовтими кульбабами; голка програвача розтинала чорне плесо платівки. До мене ненадовго повернувся голос, я кілька разів сказала, що «не можна, не треба, не годиться, не хочу, не вмію, не знаю». Мені не подобався саме такий різновид розмови, йому вона теж не здалася приємною, він відвернувся до стіни, з льоту вимкнув програвач, встав з ліжка і сам почав грати на старому піаніно. Він надто сильно вдаряв по клавішах, я боялась, що зараз він вдавить їх усередину і тоді доведеться кликати фахівця, а в мене не буде чим заплатити, і я піду сама на морозяну вулицю, і помру в під’їзді, бо додому також не буде сенсу вертатися. Микола імпровізував у все більше джазовій манері, врешті почав сам собі підспівувати:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Покривало було жорстке і вогкувате, я лежала на спині, веслувала в ритм його мелодії, буйки залишилися зовсім далеко і ще більше віддалялися, маяки зникли за горизонтом, рятувальники давно пішли у відпустку, я власноручно стягнула із себе сірий вовняний светр, сіру розтягнуту майку і сірий запраний ліфчик, перевернулась на живіт, мені ввижалося, що на моїй спині виросла кульбаба, а він співає якраз про неї, про кульбабу, про цілий луг весняної жовтої кульбаби, по одній квітці з кожної веснянки, і вони всі разом, всі — разом зі мною, гойдаються в такт мелодії:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Мелодія прискорилася, жовті квіти перетворилися на білі пухнаті кульки, Микола здував їх усі нараз швидким подихом, моя спина перетворилася на цвинтар, на якому замість хрестів стирчали полисілі голівки кульбаб.

— Куль-ба-ба-ба-ба-ба-ба!

Це був несподіваний стукіт у двері, хоча перед тим ми не чули кроків. Микола накинув на мене брудний халат й акуратно підштовхнув у бік піаніно, я мала присісти за ним, щоби сховатися. Я втиснулася спиною в ряди книжок на нижніх поличках стелажа, я — «кишенькова жінка», сама не знаю, яке слово здалося мені принизливішим: «кишенькова» чи «жінка». Він впустив усередину матір, її погляд обмацував стіни, вона принесла йому гарячий обід, він розсердився на неї за це, тут же попросив її вийти, ніби саме припущення, що він міг би відчувати голод, було для нього принизливим, як і сама думка, що він був народжений жінкою. Я сиділа на підлозі, втупивши очі в те місце, де розходилися поли халата, дивилася на свої груди. «Молочні залози», — так вони називалися в легенді рентгенівського знімка легень. «Молочні залози», з яких ніколи не витекло ні краплі молока. Молочні залози. Молочаї. Кульбаби.

+++++++++++++++++++Миколина мати вийшла, зачинивши за собою всі двері, ми знову лягли одне коло одного, Микола стягнув штани, ноги в нього були тонкі та довгі, схожі на диби, це позбавляло його серйозності, зазвичай це маскував одяг, а ще я побачила, що він носить голубі бавовняні кальсони, напевно, він і справді колись був дитиною. Однак зараз ці майже тендітні ноги були кублом дикого звіра, що здибився під прикриттям кальсонів, Миколі доводилось притримувати його рукою, щоби той звір не кинувся і не розтерзав мене.

«Ось він — гріх», — думала я, не в змозі відвести погляд.

— Хочеш, щоб я ознайомив тебе зі своїми інтимними органами? — запитав Микола своїм звичайним тоном викладача.

Я нерішуче кивнула, тоді він ввійшов у печеру і зсередини відчинив дверцята, за якими дрімав звір, я бачила звірову тремку шкіру і страхітливу пащеку. Під час наочної лекції Микола лагідно гладив його по голові.

— Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка, оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють… а те, що зараз відбувається, називається ерекцією…

«Ось він — гріх», — стугоніли в моїй голові слова, заважаючи засвоювати нове знання. Місце між ногами в мене було залите жаром, я боялася, що цей жар навіть видно, неодмінно мало бути видно червону заграву — там, зараз він її помітить і почне казати, що я розпусна жінка.

— Хіба це можливо, що ти — дівчина?

— Я ж ходжу до Катедри.

— Моє покоління виросло без Бога. Нам ніхто про Нього не говорив.

— Але зараз ти вже знаєш.

— Я прийняв хрещення кілька років тому.

— Ти не поводишся, як новонавернений: не ходиш до церкви.

— Я не вважаю, що виражати любов тілом — це гріх.

Я відірвала лице від складок вогкого покривала, простягнула руки, погладила його, як кота, хоча він пахнув, як пес, мені б хотілося, щоб він дозволив мені занурювати пальці в його шорстку шерсть, щоб він заплющив очі і поринув у муркітливе блаженство, щоб ми разом перебували в розкоші, яку дає близькість другого тіла, та в нього була власна програма, він рухався в іншому напрямку, ніж я, хоча наші переплетені тіла, здавалося, переконували в одному і тому самому. Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, — навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вливався в мене, мов гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.