Дiм з вiтражем

Я подумала: «Бога треба якось легалізувати».

— Охрести мене! — сказала я Абі.

— Я вже це зробила, — відповіла вона.

Тоді-то з’ясувалося, що Аба і Прабабка, коли я ще була немовлям, організували хрещення вдома. Старий ксьондз із Катедри вимагав згоди матері, зате запис у пожовклому молитовнику стверджував, що в певних ситуаціях охрестити може будь-хто і без будь-чиєї згоди. Одного дня, коли Мама вийшла на заняття, дві не вельми святі жінки, жриці, які не мали ні ритуального одягу, ні благословення церковної влади, завісили вікна в середній кімнаті та облили мене вкраденою в Катедрі свяченою водою, вірячи, що ця кустарна дія змиє з мене тавро первородного гріха.

— А це хрещення має силу? — недовірливо запитала я. Відповіді не було.

Катедра знаходилась у центрі львівського світу — кісточка всередині персика. Зачинена на всі замки і сповнена міці, вона не справляла враження місця для дітей, але одного разу мені вдалося потрапити всередину. «Бог — це відсутність електрифікації», — казали в школі, проте ціла Катедра була світлом, яке набрало форми численних сяючих грон — вони світилися золотом, переливались, сповзали з купола на підлогу, а тоді знову тяглись угору. У їхньому блиску стояла навколішки вбрана у чорне жінка. Її голова і плечі були накриті хусткою, за нею тягнувся хвіст — вервиця. Вона похитувалася з боку на бік, а тоді лягла і почала звиватися на підлозі. «Релігія — опіум для народу», — думала я, дивлячись на неї.

Коли ми з Абою підійшли до чорних замкнених дверей, нам спочатку довелося стукати ключами, в яких від ударів об бляху ламалися головки і зубці. За якийсь час з’явилася дуже бліда жінка з хлопчачою стрижкою. Ми пройшли за нею по темних сінях, безладно заставлених меблями, вдихаючи запах лілій і підземелля, я волікла за собою на повідку доброго Бога з нічної кімнати. Ми піднімались угору і спускалися вниз сходами, незручними для наших маленьких ніг — розміру тридцять п’ять з половиною; за одними з дверей, повз які ми проходили, горіло світло, хтось грав на піаніно. По слизькій підлозі ми досить довго переміщалися, наче на ковзанах, аж врешті-решт нас викинуло під самісінький вівтар. Кульгавий чоловік у білих шатах задмухував свічки на вівтарі, біля його ніг крутився худющий кіт. З-над неосвітленого вівтаря аж до небес росли стебла довгих, розгонистих вітражів. Сонячне проміння, яке крізь них просвічувало, ставши різнокольоровим, осяяло стару і надзвичайно бліду жінку, заграло в її нерухомих зіницях. Ми проходили повз давно померлих чоловіків у лицарських обладунках, що дрімали у бічних нефах, — стара жінка опиралася на одного з них усім тілом, щось шепочучи. Вона нагадувала Прабабку.

Маленькі бічні вівтарі були заставлені вазонами з білими і червоними півоніями, поруч стояли навколішках молоді дівчата, які зривали пелюстки і складали їх у мішечки з тканини. Я поглянула вгору: там, де арки, схожі на ребра кота біля ніг чоловіка в білих шатах, з’єднувалися, на готичному склепінні виднівся отвір, крізь який прозирав клаптик синього неба. Катедра була дірява! «Нині сонячно, — подумала я, — а як в інші дні — чи тоді на голови віруючим ллється дощ і сиплеться град?» «Вони пережили і значно гірші речі, — відповіла я сама собі, — ця дрібна незручність не справить на них враження». І доки я так стояла, підвівши обличчя вгору, — помітила, що на мене звідти дивиться мініатюрна жінка у короні; вона здіймалась над вівтарем, як сонце, її оточувала веселка. Аба зникла.

До мене наблизилася черниця у штивному чорно-білому одязі, з-під чорно-білого головного убору визирали сірі оченята. Вона взяла мої руки у свої, почала водити моєю правою вгору-вниз, повторюючи: «В ім’я Отця і Сина». «Так само щовечора говорить Прабабка», — подумала я. Тої ж миті черниця боляче ляснула мене по пальцях, які не виявили очікуваної гнучкості, відвела в бічну закриту каплицю, дала жовту книжечку під назвою «Прийди, мій Ісусе» і сказала, що я повинна вивчити її напам’ять. У каплиці теж були вітражі, на них сумний сивий чоловік вів кудись віслючка, на якому сиділа Богоматір. Я теж хотіла б сісти на такого віслючка і дати завезти себе до якогось іншого, кращого краю, до оточеного мурами міста, яке дасть мені прихисток, до міста, в якому я зможу залишитись назавжди.

Кустарне хрещення було визнано дійсним, тепер мені належало підготуватися до першого причастя, заявила Аба, коли ми зустрілися коло виходу. При вході повз нас пройшла та жінка, яка молилась біля барельєфа лицаря. Вона занурила велюрові рукави в дивну нішу, після чого на підлогу впало кілька крапель води. Я була майже впевнена, що це — Прабабка. До дверей нас відвела сувора черниця.

— До відзеня! — промовила я на прощання, горда з того, як добре говорю польською.

— У костелі не можна так казати! — визвірилася черниця. — Так кажуть на вулиці. А тут — дім Божий, тут треба казати: «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!».

— Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! — повторила я, і чорні двері з грюкотом зачинилися.

Якщо у Прабабки був добрий день, вона завжди розсувала штори, сідала перед дзеркалом зі щипцями і робила собі завивку, наспівуючи при цьому пісню, приспів якої нагадував кукання зозулі. Траплялося, що вона заводила дивні тексти з рефренами на кшталт:

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Праааведник проживатиме на Твоїй святій горі.

Вслухаючись у її високий голос, я почувала зніяковіння і сором — так само, зрештою, як і тоді, коли вона при мені пісяла, — цей голос у мене асоціювався з публічним оголенням.

Коли я почала ходити на месу до Катедри, то зрозуміла, що ці дивні тексти були псалмами. Одного разу мені трапилося зустріти Прабабку біля кропильниці — водою з неї вона щедро поливала собі ніс і грудну клітку.

— Так, вона час від часу співає в катедральному хорі, — підтвердила Аба, дивлячись убік. Невже вона теж вважає ці співи чимось непристойним?

— А з моїм Прадідом Прабабка познайомилася в хорі?

— У 1925 році Прабабка стала однією з перших жінок, прийнятих в Академічну хорову капелу в Ленінграді. Незважаючи на молодий вік, вона невдовзі стала заступницею диригента. З прадідом вони і справді познайомились на репетиції, він був одним із басів.

Я дивилась у вікно на цеглу сусіднього будинку, яка оголилась у тому місці, де з фасаду обсипалась штукатурка. Мені багато разів казали, що цегла на сонці має колір волосся Прадіда, його обличчя легко виокремилося з орнаменту тріщин, я уявила, що він з ранку і до сірого зимового смерку співає, а коли за вікнами темніє, коли решта хористів прощаються і йдуть додому петербурзькими мостами, у залі й далі звучить урочисте двоголосся, бо там залишилися вона і він, диригентка і співак, мецо-сопрано і бас, дівчинка і зрілий чоловік, низька і високий. Так жінка і чоловік безперервно співають декілька днів, а може, й цілий місяць. Це був їхній вокальний марафон, схожий на поетичний марафон моїх батьків.

— Тато був старший за маму на десять років і походив із кращої сім’ї: вони мали маєток у Литві, який, зрештою, втратили, натомість мамині батьки були селянами з тих самих країв, вони приїхали до Петербурга за хлібом. Як же татова сім’я опиралася цьому шлюбу! Навіть через багато років його вже зовсім стара сестра не погодилася зустрітися зі мною. Але що ж, тато дуже, просто неймовірно закохався — і нікого не слухав. Вони повінчались у храмі святої Катерини, майже без свідків. Але якраз це ти знаєш, правда?

Я кивнула. У залі тоді було зимно, сторож, який наглядав за грубкою, вже пішов додому; хоч і вихолонуло, та співак мав спітніле чоло, близькість диригентки його розпалювала: її біла гладенька шкіра, її дрібні делікатні долоні й маленькі ступні — від неї ми всі їх успадкували. Силою своєї любові він учинив так, що в Ленінграді на цілих тридцять ночей настала полярна ніч, він прагнув, щоби ніхто не ставав на заваді, не перешкоджав їхній інтимності: ні його владна старша сестра, ні дратівлива Катерина II, на честь якої було збудовано тутешній костел, ні нещасний Станіслав Август Понятовський, якого в цьому костелі ненадовго поховали, ні співаки, які не потребували диригента, бо в цей час будували на далекій Півночі кілометрові загорожі з колючого дроту, довгі, як ноти найголоснішого алегро життя пари вокалістів.