Дiм з вiтражем

Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.

Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними — й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.

Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до Львова в посилках із таких міфічних країн, як Швейцарія, ледве давали собі раду з брудними неприбраними кучугурами. Пенсіонерки шкутильгали з загіпсованими кінцівками. Вони нарікали найменше з усіх, бо пам’ятали гірші часи: війну, голод, етнічні чистки — і передчасну смерть чоловіків. Їхні досконало натреновані навички вкупі з біблійною ієрархією цінностей складалися у підвалини виживання значно гірше пристосованих до випробувань нащадків. І справді, в дев’яності роки смерть косила передусім сорокарічних.

— У мене таке враження, ніби мої ровесники сіли всі в один потяг і поїхали, а я залишився на пероні, — сказав мені тоді Микола.

Тієї зими ми бачилися спорадично, завжди під приводом дослідження історії якоїсь пам’ятки архітектури. Після зустрічі в Італійському дворику він уникав оперних спогадів: очевидно, відчув мою тривогу, але було вже пізно: вони впали як грім на мою бідну голову, це було і страшно, і хвилююче, й щемко, я не мала уявлення, як це все назвати. Я наново переживала смерть матері, але цього разу голод, викликаний її відсутністю, проростав із пристрасті до її коханця.

Кожні два-три дні планово вимикали світло. Цілі вулиці занурювалися в сутінки, а пізніше — в морок, у вікнах з’являлися маленькі вогники, я уявляла, що всередині лунає церковний спів, і тільки міліцейський відділок світився мирською електрикою. У темряві Аба вмикала на повну гучність «колгоспник»:

— Говорить Київ. Дев’ятнадцята година нуль нуль хвилин.

І далі — позивні Першої програми Українського радіо:

— Україна, Украї-і-і-на!.. Сьогодні Верховна Рада України ухвалила…

Аба також була пенсіонеркою з досвідом виживання: завжди мала під рукою кільканадцять грубих білих свічок, по кутках квартири стояли різномасті підсвічники, які вона вміла знаходити навпомацки, відсутність світла не була для неї бозна-якою подією.

— Спікер Верховної Ради України Олександр Мороз гостро розкритикував ініціативу керівника депутатської фракції «Народний Рух» В’ячеслава Чорновола…

Блакитне полум’я у віконці газової колонки у ванній асоціювалося мені з печерним вогнищем доісторичних часів. Роздягаючись, я відчувала свої пальці на тілі, наче чужі: вони сновигали, мов сліпі, по нерівній поверхні, наводили подушечками борозенки, нагадували про часи, коли мені було три роки. Я сиділа в цій самій ванні й цими самими пальцями торкалася цих самих ніг, западаючи у дивне напівзабуття.

Це мої ноги. Це. Мої. Ноги. Мої. Ноги. Ноги. Ноги.

Тоді вони були великі, рожеві, розпарені. Ніхто мене не запитав, чи я згодна, щоб вони виросли і стали волохатими ногами дорослої жінки. Вони самі так постановили, проігнорувавши мене — ту мене, яка жила всередині, і я могла тільки змиритися з прийнятим ними рішенням та спостерігати збоку за їхніми вибриками, як це сталося в Італійському дворику.

Те саме було з рештою мого тіла — спершу воно саме мене вибрало, а потім розрослося під моїми долонями, зробилося чимось зовсім іншим, ніж тіло Мами, доглянуте, як прегарна орхідея у вазоні, зрізане педантичним садівником — смертю. Я чула, що святий Франциск Асизький своє тіло роздягав аж до наготи і жбурляв себе у колючі чагарі, коли воно відмовлялося підкорятися, а я щипала себе за ноги, тіло ж однаково залишалося непохитно затятим у своїй розпаленій розбурханості, недарма святий назвав тіло «ослом». Я обливалася крижаною водою, щоб тіло замислилося над своєю поведінкою, немовби хотіла натиснути на гальмо, але тіло обирало інший шлях; саме воно — не я — сиділо на місці водія.

Холодні душі дали інший результат, ніж планувалося, — я захворіла на грип, і Микола почав приходити під мої вікна. Він стояв унизу з двома лимонами в руці, балансуючи на вирваній з плоті вулиці тротуарній плиті, а я згори застерігала його жестами, щоб він поберіг голову: крім балконів, на голови людям у ту зиму падали також і гігантські бурульки. Він нехтував моєю пересторогою та залишався на місці доти, доки з сусіднього вікна його не помітила Аба.

— Запроси його, чому він стоїть на морозі? Він же знає код від брами.

Я пам’ятаю, що того дня Прабабка саме «мала істерику», себто лежала в ліжку і голосно плакала. Такі дні бували завжди, скільки себе пам’ятаю, їм не конче мала передувати якась неприємна подія. «Йдеться про минуле», — пояснювала Аба, а тоді заносила до Прабабки склянку води і білий вафельний рушник. Тим часом плач посилювався, переростав у спазматичні зойки, причому ці викрики нічим не нагадували звичайного голосу Прабабки. Отож «минуле» я уявляла як нестримні та абсолютно свавільні неритмічні завивання і схлипи. На час візиту Миколи «істерика» Прабабки затихла.

Він зайшов у квартиру навшпиньки і почав повільно ходити серед картин. Я чула, як він говорив Абі:

— Цей портрет — абсолютний композиційний провал.

— А тут було б досить змінити гаму на світлішу.

— Вам там даремно примарився Модільяні.

— Я залишив би тільки цю акварель.

— Так, так, так, — захоплено вторила Аба, спрагла фахової оцінки. Потім вони довго бесідували, сидячи з чаєм під моїми дверима, а я почувала зворушення: нарешті в мене є пара батьків, які люблять одне одного, в тіні їхніх крил я в безпеці, треба дотримувати лише однієї умови — вони можуть розмовляти тільки про живопис і в жодному разі не про музику, не можна навіть дивитися у бік грамплатівок, а то істерика почнеться вже в мене, мої сльози потечуть нестримно, з них утвориться велике чорне озеро, а тоді ціле море, так само чорне, і не знайдеться жодного достатньо могутнього Бога, здатного його висушити.

Я чула Абин голос:

— Ви могли не оговтатися після того удару. КДБ багатьох так зламало. А ви — прошу дуже — захистили докторську, та ще й у вільній, незалежній Україні. Шкода, що тато ваш до цього не дожив.

Йдучи до туалету, я бачила, що Прабабка застигла в передпокої над черевиками, які стояли на витирачці, та щось сичала собі під ніс, до мене дійшло тільки одне слово: «чоловічі».

Я мусила знову лягти, мені вручили якусь таблетку від гарячки, вони далі розмовляли, а я дослухалася з-за дверей.

— Мені було шість років, — розповідав Микола. — Я втік від матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ — сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них — це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну — церква. Виявилося, що дивовижні плитки — це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.