Дiм з вiтражем

Мене будили дзенькіт, гуркіт і галас.

— Кровні зв’язки тут нічого не значать. Я українка, бо я так вирішила.

«Чи з полиці впала скляна карафка, розбилася і поранила Маму? Чи Аба перев’язала їй рану?» Я засинала, а тоді мене знову щось будило.

Удень, як собака по сліду, я йшла за довгим телефонним шнуром, а він вів до ванної. Там горіло світло, диміла сигарета, пінився шампунь з ароматом хвої, на пральній машинці марки «Сибирь» корінцями догори лежали книжки. Мама сиділа на опущеному сидінні унітаза. Вона розмовляла зі мною, не перериваючи читання, лише час від часу зиркала на мене з-над рядків чорних літер. Я знала, що вона тільки здається неуважною: Мама нагадувала водія, який мусить дивитися передусім на дорогу.

— Вчора на уроках ми гралися в XXVII з’їзд Комуністичної партії. Один учень був Горбачовим, другий — Єльциним. У всіх були червоні картки для голосування, як у депутатів.

— І які питання були у вас на порядку денному?

— Ми голосували стосовно виходу прибалтійських республік із СРСР. Усі були одноголосно «за». Мамо, а Україна також буде незалежною?

— Не знаю, маленька. Ми боремося за це.

Біля ванної, у вузесенькому проході, який евфемістично називали кухнею, горіли всі конфорки: грілася вода для миття, кипів суп, смажилося м’ясо. Аба залишала все, витирала липкі руки об фартух, йшла до нас, сідала на краєчку ванни.

— Я тільки що прочитала про звіряче вбивство царської сім’ї в 1918 році. Ще один доказ того, що ми все життя жили в брехні.

— Я принесу тобі ще почитати.

Мама мила голову, поливаючи її з ківшика, шампунь міцно пахнув хвоєю, запах здіймався над її волоссям разом із парою. Шовковий халат обтягував Мамину дівочу фігуру, на стегні виднілася латка — дбайливо заштопаний Абою слід від жарини сигаретного попелу. На руці була пов’язка — згадка про нічну пригоду зі склом.

Я збиралася до школи. Шнуруючи черевики, пильнувала, щоби випадково не почати з лівого. Існував такий забобон: якщо взуєш спочатку лівий, помре твоя мама. Приборкана мордочка мого лівого черевика мала оберегти нашу безпеку.

Я йшла до школи, а вона — на репетицію, на виставу, рідше — до його майстерні. Він непрямо зізнався мені, що вона не балувала його візитами, не говорила нікому в театрі про їхній зв’язок, хоча й так усі про все знали. З’являлася завжди без попередження, завжди — стрімкою ходою, кидала абиде плащ. Він не дозволяв їй палити, робив каву, просив:

— Співай!

Вона супила свої чорні брови, крила її носа хижо здригалися — але він знав, що вона задоволена. Репертуар не мав значення — це могла бути народна пісня, складна арія чи навіть монотонні вправи. Він помітив, що її голос — щось на кшталт її додаткового «я», що він перетворює світ навколо себе, а передусім — самого Миколу, голос народжувався з її голови, як Афіна з голови Зевса, сутністю цього голосу були багатство і надмір, адже, думав він, навіть якби природа дала їй наполовину менше, вона б однаково була надзвичайно обдарованою співачкою, але природа була щедра, вона нехтувала людською логікою і звичкою економити, хотіла дати більше, ніж Микола міг у собі помістити, можливо, навіть більше, ніж могла помістити в собі сама Маріанна. І хтозна, можливо, саме через цю щедрість Маріанна мусила померти молодою, вмістивши в одній проспіваній ноті чиїсь десять років життя.

Так, вона рідко відвідувала його майстерню, але навіть і тоді, коли вона сиділа навпроти чи лежала в його обіймах, Микола вже за нею сумував — бо й у ці миті вона вислизала від нього, а він не знав, як назвати цю легеньку імлу відчуження, яка з її ініціативи стояла між ними, мов скло. Вони були разом — і не були, вона кохала його — і не кохала, робила крок у його бік — і тут-таки робила два кроки назад. Раніше він чув, що так поводяться чоловіки, які прагнуть уникнути зобов’язань, але чого, до дідька, хотіла уникнути вона? Були тільки дві теми, при яких вона забувала про свої гальма: мистецтво і боротьба проти системи. З усе більшим занепокоєнням він помічав, що друга тема починає домінувати над першою.

Одного дня вони, знесилені, лежали поруч на вологому покривалі, голка програвача підскакувала на останній беззвучній доріжці. Маріанна говорила:

— Це була моя віра. Рівність, справедливість, відсутність експлуатації, комунізм іще за нашого життя. Сталінські репресії — серед них і смерть мого дідуся — я пояснювала помилками його підвладних. «Вони зрадили ідеям великого Леніна», — так ми, комсомольці, переконували одне одного. Зрештою, ми ж і не знали масштабу терору, гулагів.

Слухаючи, він пожирав поглядом її обличчя, вгризався в шкіру на шиї, грудях і животі.

— Я була ідеалісткою. Ми з батьком моєї дитини планували піти в КДБ, попросити видати нам пістолети і послати нас у Чилі, бо ми хотіли боротися з Піночетом. Ми закинули цю ідею тільки тому, що відкриття сексу було більш захопливим, всепоглинаючим.

— Покажи мені все, що ви відкрили.

Вона вивільнилася з обіймів, сіла.

— Та я ще підлітком іноді мала сумніви. Я пам’ятаю шкільну лінійку, коли всі співали:

Ленин всегда живой,

Ленин всегда с тобой

В горе, надежде и в радости.

Ленин в твоей весне,

В каждом счастливом дне,

Ленин в тебе и во мне.

Усі в екстазі, по щоках вчительки російської течуть сльози зворушення, а я просто відкриваю рот: я закохалася в однокласника, у моїй весні був він, а не Ленін. Я пробувала роззирнутися навколо і вгадати, хто ще так само вдає, ніби співає. Пам’ятаєш такі лінійки?

Микола ствердно мугикнув і продовжив мандрівку по її тілу.

— І в той же час атеїстична школа була для мене прихистком від бабці та її темної, нав’язливої релігійності.

Микола відірвав губи від веснянкуватих ділянок її шкіри, почав підспівувати:

— Внучка і бабця, внучка і бабця, внучка і бабця…

— А як ти зносив комуністичні жахіття? У школі, в інституті, на роботі…

— Внучка і бабця, внучка і бабця…

Він переніс своє гнучке і пружне, як у хорта, тіло до піаніно, заграв якийсь джазовий стандарт.

— Раз уже ти ігноруєш моє запитання, я сама на нього відповім. Ти знав правду від матері, але треба було мовчати. Ти вивчав і висновував свою власну історію з промовистих пауз у розмовах, із кинутих крадькома поглядів, півусмішок і недомовок. Потім було читання самвидаву і слухання «ворожих голосів».

— Моїм прихистком від системи був Польський народний театр.

— Колись я думала, що в національних організаціях — самі тільки обмежені люди, але, певно, доведеться змінити думку.

— П’єси Ружевича і Мрожека були ніби вікно в інший світ. Знаєш, у польському театрі — не тільки поляки. Наш режисер, Валерій Бортяков, — росіянин, але він вигадав інше визначення: каже про себе, що він — львівської національності. Я відчуваю щось подібне, хоча я чистокровний українець.

— Польська культура — вікно в Європу… А ти тоді в це вікно випав?

Микола криво усміхнувся.

— Ні, тільки вилетів з інституту. До речі, про боротьбу — моя мама бачила тебе на мітингу. І сказала мені, що воліє слухати тебе на площі, а не в театрі.

— Я не думала, що мені доведеться співати на вулиці. Але знаєш… як би там не було, а «искусство принадлежит народу».

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— А я нічого не боюся, знаєш? Недавно робітники принесли мені букет троянд, якими я страшно поколола собі пальці. Тоді я подумала, що мою першу кров у боротьбі з режимом уже пролито.

Після цих слів Маріанна почала вдягатись, а Микола встав з-за інструмента, ліг біля її ніг та схопив за коліна.

— Залишися на ніч, будь ласка, благаю!

— Завтра вранці в мене репетиція, а ввечері вистава. А між одним і другим — політична зустріч.

— Як хочеш, — покірно відповів він, затягуючи штори на дедалі темніших вікнах.