Дiм з вiтражем

— Яка неймовірна історія! — зітхнула Аба.

— Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.

Він, найімовірніше, був закатований НКВС в одній із міських в’язниць.

— А що з коробочкою?

— Вона досі в мене. І знаєте, коли я чую слово «краса», то думаю про ту жінку в капелюсі з негатива. Мабуть, саме через неї я і почав малювати.

Перш ніж вийти, Микола зайшов до мене, присів на краю мого ліжка, пройшовся по моєму чолу шорсткою долонею художника.

— Я не знав, що твоя бабуся спеціалізується на портретах, — сказав він. Я почула в його голосі поблажливі нотки і відчула спазм у серці, ніби випила забагато кави «Форт». Коли він пішов, на краю мого ліжка присіла Аба.

— Я не знала, що в Миколи настільки потішна вушанка, — сказала вона, а тоді додала таким тоном, ніби розкривала якусь таємницю:

— Після війни такі носили німецькі полонені.

Після цих слів вона свіжо і по-дівчачому розсміялася, і тоді я відчула, що чимось кривджу її. Щоправда, я не розуміла — чим саме.

З кімнати Прабабки знову долинало голосне схлипування, яке потрохи переростало в завивання, а насамкінець — у спів. Вражаючі вокалізи старої сирени; щойно почувши їх, усі моряки затикають вуха, повертають стерно і пливуть далеко-далеко, якомога далі.

Святий Флоріан

Якби мені у ті дні хтось сказав, що те, що я тоді переживала, можна назвати польським словом «пожадання», я би почулася ображеною, а так — тішилася ілюзією, що мені просто жарко, і розстібала плащ, коли ми прогулювалися по розташованому неподалік від Опери базарчику, який називали «вернісаж», і де в кожній кічевій картині, вишитій сорочці чи дерев’яній ложці крився спогад, якого я воліла би не мати навіть ціною втрати решти спогадів, навіть ціною втрати самої себе. Я не хотіла там бути, але дозволяла себе вести, а він робив усе, щоб ми раз за разом проходили повз нещасне творіння Горголевського, щоб крадькома кидали на нього погляди, які залишалися там на довший час, зачепившись за досі збережене пальмове листя Слави чи за місце, з якого кілька років тому прибрали пам’ятник Леніну.

— Що цікавого в інституті?

— Мушу написати реферат про старого українського комуняку, поета Д. Ходжу в бібліотеку, щось потрохи шкрябаю…

— А що таке?

— Ну, знаєш, Д., ми всі вчили в школі його віршики про партію, а тепер він став патріотом і депутатом. Я мушу підготувати на семінар з літератури реферат про нього на п’ятнадцять сторінок. Мені гидко, але пишу.

Микола не відреагував, тож я глянула на нього — і побачила, що він аж зіщулився від гніву: чоло зійшлося над переніссям гармошкою, ніс запав, а очі, брови і губи злучилися в одну вузьку риску, з якої, немов слина, бризкало несхвалення:

— Не можна нікого поспішно судити. Ніщо не буває чорне або біле. Ти читала його ранню лірику? Знаєш, що з ним відбувалося? Що його шантажувало КДБ? Не читала. Не знаєш. Отож.

Налякавшись, що так сильно роздратувала Миколу дурним базіканням, я замовкла — і мовчала до самого моменту прощання, а повернувшись додому, запитувала саму себе: чи я й справді не аж занадто легка та швидка на вироки? Чи мої оцінки не надто поквапливі, може, навіть примітивні? Тож нехай він мене тепер виправляє, нехай вчить, напучує і настановляє. Сьогодні він зробив це надто суворо, та дарма, є речі, з якими не можна панькатися.

Я почала набувати переконаності, що розчарувала його, але вже наступного дня він зателефонував, ніби нічого не сталося, і запропонував зустрітися коло пожежного музею. Проте заняття затяглися, я прибігла на домовлене місце з великим спізненням; його вже не було.

Я втискалась обличчям у червону цегляну стіну пожежного музею і думала, що цього разу на моїй совісті щось значно більше, аніж дурна нерозважлива балаканина. Цього разу йшлося про неповагу. Як я посміла?! Я змусила на себе чекати, я — його! Чоловіка! Видатного! Викладача! Із печалями в голові! До таких звертаються на «ви»! І що мені тепер робити?

Не відриваючи обличчя від цегли, я підняла погляд — і побачила святого Флоріана, який був свідком нашого взаємного чекання. Мені здавалося, що з-під високого римського шолома на мене ось-ось впаде осудження, але Флоріан, як і годиться мученикові за віру, дивився на мене лагідно, а тоді запитав: «А про що, властиво, Миколі йдеться? Чи цього зимового дня температура твого тіла не надто висока? Може, треба, щоб я остудив тебе із брандспойта?». Я потерлася чолом об шорстку поверхню, мене переповнювали вагання. «Ми зустрічаємося з Миколою в ім’я інтелектуального поступу, — відповіла я після деяких роздумів. — Без Миколи я навіть не знала би, що ти прикрашаєш нішу в стіні, навіть не подивилася б угору».

Я роззирнулася навколо, і побачила, що Микола, дожидаючи мене, позалишав усюди свої похмурі самоклеючі погляди, вони висіли на деревах, лежали на бруківці і на рейках; увага, декотрі з них може переїхати трамвай, як редактора Берліоза, і це буде на моїй совісті. Я побігла до найближчої телефонної будки, щоби подзвонити до Миколи, але він не відповів. Я дзвонила знов і знов, довго кружляла по вулицях, аж врешті-решт з-поміж усіх пам’яток архітектури в центрі почала вирізняти тільки закутки з телефонними будками, з яких безрезультатно намагалася до нього додзвонитися. З цієї я вже телефонувала, значить, іду до тієї, а потім до наступної, і ще до наступної — та у жодній із них не було його голосу. Я не здавалася, будок було багато, і кожна з них запрошувала до себе, кожна мала для мене місце у своїх неосвітлених нутрощах, кожна була обіцянкою милосердя і прощення. Нарешті він узяв слухавку, звична печаль у його голосі цього разу була трохи менш печальною і трохи більш злою. Я стягнула з голови берет, а з шиї — шарфик, і цей метеорологічно необґрунтований жар мимохіть пробудив у мені проблиск спогаду про святого Флоріана. «Я компенсую це, — сказала я у слухавку, — прийду завтра, буду без запізнення. Звісно, в майстерню. Безумовно, я знайду браму. Спущуся сходами вниз».

Скло

Мене будив несподіваний дзвінок у двері, його пронизливий звук насувався на мене, як танк, я знала, що він перемеле мене, перетворить на місиво.

Мене будив шум голосів Аби і Прабабки, як завжди, примирених між собою перед лицем спільного ворога: «Вода, вода, — шептали вони, — вона знову лила нам воду під двері, казала якісь закляття». Люба, сусідка знизу, — зла чарівниця; вона збирає на похоронах «мертву воду» — ту, в якій обмивали покійника, а тоді виливає під наші двері, Прабабка бачила це у вічко.

Мене будило тонке скімлення, з яким відчинялися вхідні двері, брязкіт, з яким з розмаху жбурлялися на холодильник ключі, і стукіт, з яким із ніг спадали чоботи. Вона йшла навшпиньки, а я вдавала, ніби сплю, але розігріта орбіта мого ліжка чекала на проміжну посадку її крижаних пальців, а ніздрі ненаситно вдихали єдину на цілий світ суміш парфумів, вітру й тютюну. Вона йшла геть, щоб не розтанути в моїй розпашілій спеці, відступала під двері Аби, а я ставала радаром наведення, який слав їй попереджувальні сигнали не заходити туди. Не можу зрозуміти, чому я так боялася.

Мене будив гамір телевізора за дверима, який переривався словесними аріями Аби і Мами у щораз вищому регістрі, паніка атакувала мене невблаганно, як чорний «воронок» з енкаведистами.

— Пакт Молотова-Ріббентропа!

— Радянсько-німецький парад у Бресті!

— Ліквідація греко-католицької церкви!

— Мільйони замордованих у таборах!

І тут же:

— Я мала право, бо я була сама. А ти відповідаєш за дівчинку.

— Ти сама була дівчинкою! Чотирнадцятирічною! Кидала в поштові скриньки саморобні листівки про сталінські злочини! Якби хтось доніс, тебе б розстріляли на місці!

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— Я нічого не боюся.

— Маріанно, ти не маєш права ризикувати собою. В тебе дитина, донька.