Пастка-22

Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.

Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть — брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він — хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.

Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.

— У тебе немає виходу, хлопче, — мовив він похмуро. — Вони ненавидять євреїв.

— Але я не єврей, — відповів Клевінджер.

— Це не має значення, — запевнив Йосаріан і мав рацію. — Вони гноблять усіх.

Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі — ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, — не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.

Розділ 9

Майор Майор Майор Майор

Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.

Як і Мінівер Чіві [8], він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати — ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч — зморщена, знеможена і бліда, — нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.

— Я назвав хлопчика Калебом, — нарешті тихо промовив він. — Так, як ти хотіла.

Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.

Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті — його народженням і його успіхом — пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.

Майор Майор народився надто пізно і надто посереднім. Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. В майора Майора були всі три. Навіть серед найменш безбарвних людей він обов’язково виділявся своєю безбарвністю, і на всіх, з ким він знайомився, найбільше справляла враження його неспроможність справити будь-яке враження.

Майор Майор від самого початку зазнав трьох фатальних ударів — його мама, батько і Генрі Фонда, на кого він був нездорово подібний мало не від народження. Задовго до того, як він дізнався, хто такий Генрі Фонда, він ставав об’єктом неприємних порівнянь усюди, де опинявся. Будь-який незнайомець був ладен зневажити його, через що змалку в нього виробилися винуватий страх перед людьми і готовність запобігливо просити вибачення перед суспільством за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко було йому йти по життю із зовнішністю Генрі Фонди, але йому ніколи не спадало на думку здаватися, адже успадкував завзятість від свого батька — довготелесого чоловіка з добрим почуттям гумору.

Батько майора Майора був розсудливим, побожним чоловіком, який добрим жартом вважав побрехеньки про свій вік. Довготелесий фермер, богобоязливий, свободолюбивий, законослухняний, незламний індивідуаліст, він вірив, що державна допомога будь-кому, окрім фермерів, свідчить про сповзання до соціалізму. Він проповідував ощадливість і важку працю й засуджував розпусних жінок, які йому відмовляли. Поля він відвів під люцерну, яку не вирощував з прибутком для себе. Уряд платив йому за кожен бушель невирощеної люцерни. Чим більше люцерни він не вирощував, тим більше платив йому уряд, і він вкладав кожен незароблений цент у нові землі, щоби збільшити кількість люцерни, якої не вирощував. Батько майора Майора без спочину працював над тим, щоб не вирощувати люцерну. Довгими зимовими вечорами він сидів удома і не лагодив реманенту, і щодня вискакував з ліжка якраз ополудні, щоб переконатися, що на господарстві нічого не зроблено. Він мудро вкладав у землю і дуже скоро став найбільшим невиробником люцерни в цілому окрузі. Сусіди зверталися до нього за порадою в будь-якій справі, адже він заробив такі гроші, а отже, був мудрим. «Що посієш, те й пожнеш», — радив він усім, і йому відповідали: «Амінь». Батько майора Майора був щирим поборником економії державних коштів, за умови, що це не перешкодить уряду в його священному обов’язку виплачувати фермерам за найвищими ставками за всю вирощену і нікому не потрібну люцерну або й за всю невирощену люцерну. Гордий та незалежний, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скиглити, канючити, вициганювати і виманювати скільки можна і від кого можна. Це був благочестивий чоловік, який проповідував завжди і скрізь.

— Господь дав нам, добрим фермерам, дві сильні руки, щоб ми загрібали ними все, що подужаємо, — завзято повчав він на сходах суду або перед дверима магазину, де чекав, що от-от вийде норовиста молода касирка з жуйкою в роті, за якою він волочився, і кине на нього невдоволений погляд. — Якби Господь не хотів, щоб ми загрібали, скільки подужаємо, — вів далі він, — то не дав би нам дві добрі руки.

І всі присутні бурмотіли:

— Амінь.

Батько майора Майора, як щирий кальвініст, вірив у наперед визначену долю і чітко усвідомлював, що всі нещастя, окрім його власних, були виявами Божої волі. Він курив сигарети, пив віскі і полюбляв дотепні та захопливі інтелектуальні бесіди, особливо коли говорив він сам, оповідаючи побрехеньки про свій вік або той жарт про Бога і затяжні пологи своєї дружини. Жарт про Бога і пологи дружини полягав у тому, що Богові знадобилося лише шість днів, щоби створити цілий світ, а його дружина мучилася цілих півтори доби в пологах, щоб народити одного лише майора Майора. Менш гордовитий чоловік, можливо, похитнувся б того дня в лікарняному коридорі, слабший погодився б на компроміс із такими відмінними замінниками як Тамбурмажор Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор, але батько майора Майора цілих чотирнадцять років чекав на таку нагоду, і він був не з тих, хто таку нагоду змарнує. Батько майора Майора і про нагоду мав добрий жарт. «У цьому світі нагода стукає в двері лише раз», — полюбляв казати він. Батько майора Майора повторював цей жарт при кожній нагоді.