Пастка-22

Щойно другий слідчий вийшов, як крізь вікно до кабінету майора Майора скочив перший і поцікавився, хто це тут щойно був. Майор Майор ледве його впізнав.

— Це був військовий слідчий, — сказав йому майор Майор.

— Чорта з два, — відповів перший слідчий. — Це я ваш слідчий.

Майор Майор ледве впізнав його, бо той з'явився у вицвілому бордовому вельветовому халаті, розідраному під пахвами, потертій фланелевій піжамі і стоптаних хатніх капцях з однією напіввідірваною підошвою. Це звичайне шпитальне вбрання, пригадав майор Майор. Чоловік погладшав десь на двадцять фунтів і аж пашів здоров’ям.

— Я справді дуже хворий, — заскиглив він. — Я підхопив застуду у шпиталі від одного льотчика-винищувача і зліг з дуже важкою формою пневмонії.

— Мені дуже жаль, — сказав майор Майор.

— Яка мені з того користь, — запхикав слідчий. — Не треба мені вашого співчуття. Просто хочу, аби ви знали, що мені доводиться терпіти. Я прийшов попередити вас, що Вашингтон Ірвінг, здається, переніс свій опорний пункт зі шпиталю до вашої ескадрильї. Ви тут часом не чули ніяких розмов про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, чув, — відповів майор Майор. — Той чоловік перед вами. Він говорив про Вашингтона Ірвінга.

— Справді? — радісно вигукнув перший слідчий. — Ось, мабуть, це нам якраз і треба, щоб вивести його на чисту воду! Не спускайте з нього очей усі двадцять чотири години на добу, поки я збігаю до шпиталю й запитаю в начальства про дальші інструкції.

Слідчий вискочив з кабінету майора Майора через вікно і вмить щез.

За хвилину відхилилася запона, що відділяла кабінет майора Майора від канцелярії, і з'явився другий слідчий, захеканий від бігу. Віддихуючись, він загорлав:

— Я щойно бачив, як з вашого вікна вискочив чоловік у червоній піжамі й побіг по дорозі! Ви його бачили?

— Він тут зі мною розмовляв, — відповів майор Майор.

— Мені здалося дуже підозрілим, що якийсь чоловік у червоній піжамі вискакує з вікна. — Слідчий заходив колом по маленькому кабінету. — Спершу я подумав, що то були ви — драпонули до Мексики. Але тепер бачу, що то були не ви. Він нічого не говорив про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, — відповів майор Майор, — говорив.

— Говорив? — вигукнув другий. — Чудово! Якраз це нам і було треба, щоб вивести його на чисту воду. Часом не знаєте, де його можна знайти?

— У шпиталі. Він справді дуже хворий.

— Прекрасно! — вигукнув другий слідчий. — Вже йду його ловити. Буде краще, якщо я навідаюсь туди інкогніто. Піду в санчастину поясню, хто я такий, і нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

— Мене відмовляються покласти до шпиталю, якщо я не захворію, — доповів він майору Майору за якийсь час. — Насправді я погано почуваюся. Я вже давно хотів лягти на обстеження, і ось добра нагода. Піду назад до медпункту і скажу їм, що погано почуваюся, і нехай кладуть мене до шпиталю.

— Гляньте, що вони зі мною зробили, — повідомив він майору Майору, показуючи фіолетові ясна. Горе його було невтішне. В руках він тримав черевики зі шкарпетками, і пальці на ногах також були пофарбовані розчином генціалового фіолетового. — Хтось колись чув про військових слідчих з фіолетовими яснами? — застогнав він.

Він вийшов із канцелярії з опущеною головою, звалився у вузький шанець і зламав собі носа. Температура в нього не підвищилась, але Ґас із Весом зробили для нього виняток і відправили його в машині швидкої допомоги до шпиталю.

Майор Майор збрехав, і брехня пішла йому на користь. Він не дуже здивувався, що брехня пішла на користь, бо вже давно зауважив, що брехуни загалом винахідливіші, цілеспрямованіші та успішніші, аніж ті люди, які не брешуть. Якби він сказав другому слідчому правду, то не минув би лиха. Натомість він збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Після візиту другого слідчого він став значно обачнішим у роботі. Підписувався лише лівою рукою, завжди в темних окулярах і з фальшивими вусами, які він безуспішно начіпляв на себе, сподіваючись повернутися до баскетболу. Задля додаткової перестороги він вдало перемикався з Вашингтона Ірвінга на Джона Мільтона. Джон Мільтон був гнучким і лаконічним. Так само як Вашингтона Ірвінга, його можна було б легко перевернути, коли набридне. Поза тим, Джон Мільтон дозволив майору Майору подвоїти продуктивність праці, адже ім’я Джона Мільтона було значно коротшим і написати його вдавалося значно швидше, ніж два попередні — його власне чи Вашингтона Ірвінга. Джон Мільтон виявився корисним ще в одному плані. Він був багатогранний, і невдовзі майор Майор став додавати до підпису уривки з уявних розмов. Типова резолюція в офіційних документах могла виглядати так: «Джон Мільтон — садист» або «Ти не бачив Мільтона, Джоне?». Найбільше він пишався таким підписом: «Мільтон Джон ходить на газон». Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, сповнені чарівних, невичерпних можливостей, що обіцяли навіки прогнати нудьгу. Майор Майор повертався до Вашингтона Ірвінга, лише коли Джон Мільтон йому приїдався.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі, востаннє і намарно намагаючись вирватись із трясовини занепаду, в яку невпинно опускався. Спочатку було жахливе приниження Кампанії за велику присягу на вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока учасників збору підписів не дозволив йому підписатися під своєю присягою. Потім, щойно минула ця кампанія, стався нещасний випадок з літаком Клевінджера, який загадково зник, мов розтанув у ясному небі, разом з усім екіпажем, а провину за цю дивну халепу повністю поклали на нього, адже він не підписався під жодною присягою на вірність.

Його темні окуляри мали масивну пурпурову оправу, а штучні чорні вуса були препишні, мову катеринщика, і одного разу, відчувши, що вже не може терпіти самотність, він начепив їх і пішов грати в баскетбол. З підкреслено безтурботним виглядом він вийшов на майданчик, подумки благаючи Бога, щоб його не впізнали. Всі вдали, що не впізнали його, і він радісно долучився до гри. Тільки-но він привітав себе із вдалою невинною витівкою, як один із гравців грубо штовхнув його і він упав на коліна. Незабаром майора Майора знову грубо штовхнули, і тут до нього дійшло, що насправді всі його впізнали, а та машкара тільки дала їм право його штурхати, валити на землю і гамселити. Йому не було місця серед них. І щойно він це зрозумів, як гравці з його команди, не змовляючись, об’єдналися з гравцями іншої в один виючий, кровожерливий натовп, який оточив його зусібіч, брудно лаючись і розмахуючи кулаками. Вони збили його з ніг, копали його лежачого, і коли він ледве звівся на ноги, знову накинулись на нього. Він затуляв обличчя руками і вже нічого не бачив. Вони з’юрмились довкола і взялись оскаженіло гамселити його, штурхати, дубасити, топтати. Його товкли, відпихаючи до краю канави, в яку він урешті скотився сторч головою. На дні він звівся на ноги, видерся на протилежний бік і, похитуючись, пішов під градом тюкання й каміння, яким вони його супроводжували, аж поки не сховався за рогом намету канцелярії. Найголовніше, чим він переймався впродовж цілої пригоди, — як не згубити темних окулярів та штучних вусів, щоб і далі вдавати, ніби він — то хтось інший, і щоб оминути страшну необхідність постати перед ними як їхній начальник.

Повернувшись у кабінет, він розплакався, а коли виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з подряпин на щоках і чолі, а тоді викликав сержанта Таузера.

— Віднині, — сказав він, — я не хочу нікого приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Ясно?

— Так, сер, — відповів сержант Таузер. — Мене це також стосується?

— Так.

— Ясно. Це все?

— Так.

— А що я маю казати тим, хто проситиметься на прийом, коли ви є?

— Скажіть їм, що я є, і попросіть почекати.

— Так, сер. Доки?

— Доки я не вийду.

— А що мені з ними потім робити?

— Мені байдуже.

— Чи можна їх пускати до вас після того, як ви вийдете?

— Так.

— Але тоді вас тут не буде?