Пастка-22

Більшість офіційних документів, що потрапляли на стіл майора Майора, ніяк його не стосувалися. В переважній більшості вони покликались на попереднє листування, якого майор Майор ніколи не бачив. Не було потреби щось вияснювати, оскільки кожна нова інструкція зобов’язувала його ігнорувати всі попередні. Тому траплялося, що за одну хвилину він встигав розписатись на двадцяти різних документах, кожен з яких радив йому не звертати жодної уваги на всі інші. Зі штабу генерала Пекема на великій землі щодня надходили багатослівні бюлетені під бадьорими і повчальними назвами, як-от: «Зволікання — це крадій часу» або «Охайність — сестра побожності». Читаючи послання генерала Пекема про охайність і зволікання, майор Майор починав відчувати себе розбещеним ледарем і завжди намагався якнайшвидше їх позбутися. Цікавили його лише ті поодинокі офіційні документи, які стосувались того бідолашного молодшого лейтенанта, збитого над Орв’єто менш ніж через дві години після прибуття на Піанозу, чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в наметі Йосаріана. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в канцелярії, а в опервідділі, сержант Таузер вирішив, що обачніше буде повідомляти про нього як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї, і в тих поодиноких документах, що стосувались його особи, наводився факт, що лейтенант нібито без сліду розчинився в повітрі, у певному розумінні, саме так і сталося. Загалом, майор Майор був вдячний за офіційні документи, що потрапляли на його робочий стіл, адже сидіти цілий день у кабінеті, підписуючи документи, — це набагато краще, ніж сидіти цілий день у кабінеті, нічого не підписуючи. Вони давали йому щось до роботи.

Минало від двох до десяти днів, і кожен документ за його підписом неминуче повертався назад зі ще одним чистим аркушем для ще одного підпису. Документи завжди були помітно грубшими, ніж раніше, бо між аркушем з його останнім підписом і аркушем, доданим для нового підпису, містились аркуші з найсвіжішими підписами всіх інших офіцерів, розкиданих по різних дислокаціях, які також ставили свої автографи на тому самому документі. Майор Майор пригнічено спостерігав, як просте листування дивовижним чином розбухало до товстезних фоліантів. Скільки б разів він не підписував документ, той завжди повертався до нього на ще один підпис, і він став побоюватися, що вже ніколи не спекається цих документів. Але одного разу, на другий день після першого візиту слідчого, майор Майор розписався на одному з документів ім’ям Вашингтона Ірвінга — просто щоб подивитися, як це виглядатиме. Йому це сподобалося. Сподобалося настільки, що до самого вечора він так само розписувався на всіх офіційних документах. Це був легковажний і бунтарський вчинок, за який, як він передчував, його суворо покарають. Наступного ранку він із трепетом зайшов до свого кабінету і став чекати, що станеться. Нічого не сталося.

Він согрішив, і, як виявилося, на благо, бо жоден із документів, підписаних ім'ям Вашингтона Ірвінга, до нього не повернувся! Ось, нарешті, прийшов успіх, і майор Майор з нестримним задоволенням віддався своїй новій кар’єрі. Підписувати ім'ям Вашингтона Ірвінга офіційні документи, певне, було не бозна-якою кар'єрою, але принаймні це було не настільки нудно, як підписуватись ім’ям «майор Майор Майор». Коли ж його починало нудити від Вашингтона Ірвінга, він міняв порядок слів і писав Ірвінг Вашингтон, поки не набридало й воно. І так він доводив щось до кінця, бо жодний з документів, підписаних цими іменами, вже ніколи не повертався до ескадрильї.

А от хто згодом повернувся, то це другий слідчий, що маскувався під льотчика. Всі знали, що він був військовий слідчий, тому що він усім повідомив по секрету, хто він такий, і кожному суворо наказав не розповідати, хто він насправді, всім тим, кому він уже повідомив по секрету, що він військовий слідчий.

— Ви єдиний в ескадрильї, хто знає, що я військовий слідчий, — по секрету розповів він майору Майору, — і вкрай важливо тримати це в суворій таємниці, щоб не зашкодити моїй оперативності. Вам усе ясно?

— Сержант Таузер знає.

— Так, я знаю. Я мусив сказати йому про це, щоб потрапити до вас. Але я знаю, що він за жодних обставин нікому про це не розповість.

— Він мені розповів, — сказав майор Майор. — Він сказав, що мене хоче бачити якийсь слідчий.

— Негідник. Доведеться послати на нього запит у відділ безпеки. На вашому місці я б не залишав на видноті жодних секретних документів. Принаймні доки я не подам звіт.

— У мене немає ніяких секретних документів, — відказав майор Майор.

— Саме про них я і кажу. Замкніть їх у своєму кабінеті, щоб сержант Таузер не мав до них доступу.

— Сержант Таузер має єдиний ключ до мого кабінету.

— Боюсь, ми марнуємо час, — холодно проказав другий слідчий, жвавий опецькуватий нервовий чоловік, чиї рухи були рвучкими і впевненими. Він вийняв кілька фотокопій з великого червоного планшета, якого ховав під шкіряною пілотською курткою, прикрашеною крикливими малюнками аеропланів, що летять крізь жовтогарячі спалахи зенітних снарядів, та рівними рядами бомб, що означали п'ятдесят п’ять бойових вильотів. — Вам знайомі ці документи?

Майор Майор байдуже поглянув на копії приватних листів зі шпиталю, на яких рукою військового цензора було написано «Вашингтон Ірвінг» або «Ірвінг Вашингтон».

— Ні.

— А ось ці?

Майор Майор втупився в копії адресованих йому офіційних документів, на яких він поставив ті самі підписи.

— Ні.

— У вашій ескадрильї є чоловік, що так підписується?

— Котрий з них? Тут два імені.

— Один і другий. Ми вважаємо, що Вашингтон Ірвінг та Ірвінг Вашингтон — це один і той самий чоловік, який розписується двома різними іменами, щоб заплутати слід. Таке часто роблять.

— Не думаю, що в моїй ескадрильї є чоловік з одним або другим прізвищем.

Обличчя другого слідчого скривилося від розчарування.

— Він набагато хитріший, ніж я думав, — зауважив він. — Він користується третім прізвищем і видає себе за когось іншого. І мені здається... так, мені здається, що я знаю, яке його третє прізвище, — захоплено і натхненно він простягнув майору Майору ще одну фотокопію. — А як вам ось це?

Майор Майор трохи нахилився вперед і побачив копію солдатського листа, в якому Йосаріан повикреслював усі слова, крім імені Мері, а внизу приписав: «Я вмираю за тобою. Р. О. Шипмен, капелан, Збройні сили США».

Майор Майор похитав головою.

— Вперше бачу.

— Ви знаєте, хто такий Р.О. Шипмен?

— Полковий капелан.

— Коло замкнулося, — сказав другий слідчий. — Вашингтон Ірвінг — це полковий капелан.

Майор Майор відчув напад тривоги.

— Полковий капелан — Р. О. ІІІипмен, — виправив він.

— Ви впевнені?

— Так.

— Навіщо полковому капеланові писати таке в листах?

— Мабуть, хтось інший це написав, а його підпис підробив.

— Навіщо комусь підробляти підпис полкового капелана?

— Щоб приховати своє власне ім’я.

— Можливо, ви маєте рацію, — на хвилю завагавшись, вирішив другий слідчий і впевнено прицмокнув губами. — Мабуть, ми зіткнулися з бандою з двох людей, у яких просто взаємообернені імена та прізвища. Так, я певний, що так воно і є. Один із них тут, в ескадрильї, один у шпиталі, і ще один десь біля капелана. Тобто їх аж троє! А ви справді впевнені, що ніколи раніше не бачили цих документів?

— Якби бачив, я б їх підписав.

— Чиїм ім'ям? — лукаво спитав другий слідчий. — Вашим власним чи Вашингтона Ірвінга?

— Моїм власним ім’ям, — сказав йому майор Майор. — Я навіть імені такого не знаю — Вашингтон Ірвінг.

Другий слідчий широко усміхнувся.

— Майоре, я радий, що ви поза підозрою. Значить, ми зможемо працювати разом, а мені буде потрібен кожен, на кого зможу покластися. Десь на європейському театрі воєнних дій працює чоловік, який має доступ до вашого листування. Ви не здогадуєтеся, хто б це міг бути?

— Ні.

— Ну, а я маю чудовий здогад, — сказав другий слідчий і, нахилившись уперед, конфіденційно прошепотів. — Це негідник Таузер. Інакше навіщо він всюди ляпає про мене язиком? Отож пильнуйте і негайно дайте мені знати, якщо хтось заговорить про Вашингтона Ірвінга. А я влаштую перевірку благонадійності для капелана і його оточення.