Урiж та його духи

Якийсь страх вчепився йому в ноги, чоловік подався вперед, щоб не зіткнутися з незнайомцями, але ті стояли в брамі й тільки повернули голови в його бік, одночасно, як по команді. Він служив у війську й знав, як це рухатись по команді. І один з тих чоловіків сказав йому вслід:

— П-р-р!

Так кажуть до коня, щоб його зупинити. І тут бідака відчув, як волосся на голові йому стає сторч і тіло перестає слухатися. До найближчої хати було метрів 50, і він здолав їх за дві години. Що з ним відбувалося протягом тих двох годин, він не пам’ятав. Він зайшов до чужої хати, там зразу побачили, що з хлопом біда, і поклали спати на лавці. Вся одежа була мокра, наче на ньому хтось їздив.

Не може бути, щоб цей випадок був лише один. Інші люди також бачили трьох кремезних чоловіків у чорному і також на цвинтарі. За межі огорожі вони ніколи не виходили. Якось чоловік з жінкою, що мешкали на Ласках, вертались вночі з весілля. Підпили собі трохи й вирішили не обходити цвинтар, а просто піти навпростець.

Тільки увійшли в другу браму, як побачили, що під церквою на цвинтарі пасуться троє чорних коней, і то таких моцних, що страшно до них наблизитися. Як тільки коні побачили людей, то почали бити копитами й лютувати, і очі в них спалахнули лихим вогнем. Зачаровані цим видовищем, чоловік і жінка заціпеніли і не зразу помітили, що віддалік стоять троє чоловіків у чорному й спостерігають за ними.

Жоден кінь чи корова, навіть пес не сміють топтати траву на могилах, і люди дуже шанобливо ставляться до спокою мертвих. Тому ті чоловік і жінка зразу дотямили, з чим мають справу, і не пішли далі, а повернули назад.

Я розпитувала про трьох чорних чоловіків на цвинтарі. Одні казали, що то три покутники, інші, що то священики-грішники. Не уявляю, як можна так нагрішити. Якщо судити по живих, то половина села мала б нести довічну покуту. Хіба що через допитливість, яка у нас в Урожі вважається великим гріхом.

Біля цвинтаря з’являється ще така процесія: кіт, за ним пес, а далі чоловік, у якого світяться вуха й очі. Британці розповідають про різновид ельфів, у яких теж світяться вуха й очі.

Сон про чорного чоловіка

У моєму житті теж був чорний чоловік. Він увійшов до кімнати, де я спала, став наді мною: дуже високий, худий, обличчя не було видно. Підняв догори руку, й у ній зблиснуло лезо вузького ножа. Тоді, майже не нахиляючись, змахнув рукою і увігнав мені ножа в серце. Я закричала і прокинулась від гострого болю в самому серці. Навіщо він це зробив? У ньому не відчувалося ненависті до мене. І я не встигла навіть налякатись. Й не намагалась чинити опір.

Два хрести біля джерела

Ближче до вершини гори Ласки ростуть дві липи: стара й молода, а під ними два хрести — дерев’яний і залізний. Не так давно збоку вимурували гарну білу капличку. Щороку на Спаса, до джерела, яке витікає з-під хрестів, вирушає процесія з коругвами на чолі зі священиком. Біля джерела правиться служба Божа, освячується вода. Колись давно з лісу вийшла жінка назустріч чоловіку, в якого була хвора дитина, й мовила:

— Як хочеш вилікувати дитину, мусиш прийти опівночі, набрати з джерела води й скупати в ній дитину. Нічого не кажи, доки не набереш води й не зробиш так, як я тобі казала. Що б коло тебе не діялося, як би не перешкоджало, маєш усе витерпіти й не боятися.

Вночі чоловік прийшов до джерела й почав набирати воду. Джерело слабеньке, поки вода надзюркоче в миску, треба зачекати. Довкола нього гримало, кричало, аж вуха закладало. Чувся плач, сміх, стогін, але чоловік витримав се. Приніс води додому, скупав дитину, і та одужала.

Кажуть, що той чоловік вірив, ніби завдячує чудесним зціленням Матінці Божій, а тому поставив над джерелом дерев’яний хрест, і посадив липу — дерево, що знімає прокляття. Хрест довго стояв, люди, йдучи повз нього, клякали й молились, а потім йшли пити воду. Коло джерела завжди стояло горнятко.

З часом хрест потріскався від старості, й люди поставили замість нього залізний. Але як тільки витягли дерев’яний, вода зразу перестала текти. Відтак мусили поставити на місце. Це ще більше упевнило, що вода не проста, а цілюща. Правда, я не чула про інші випадки зцілення, але навіть за один-єдиний випадок джерело заслуговує на шану.

На Спаса довкола джерела з’являються скромні квіточки з білими напівпрозорими пелюстками, що формою нагадують сльозу. П’ять пелюсток усього. Їх називають сльози Божої Матері. Власне, ніде вони більше не ростуть. Коли сісти на траву, вражає велика кількість лікарських рослин довкола: чебрець, звіробій, центурія, деревій, калган, суниці, шипшина, ялівець, терен… Я пам’ятаю, як колись на самій горі сіяли льон і пшеницю, але тепер вона заростає самосійним лісом і бур’яном. Якось на ріллі я знайшла багато каменів, жовтих, як кість, і серед них кам’яну пташку, первісну скульптуру з одним оком і одним крилом. Щоб не полетіла.

У первісних релігіях пташка символізувала душу. Я сиджу на горі й думаю, якими вони були, ті люди, що жили тут тисячі років тому. Люди, що їх називають дикунами, вірили в те, що душу має все — від людини до каменя. Вони бачили перед собою ріку, ліси, і по тіні, яку Мабура відкидає на гору Ласки, визначали час. І Місяць до них промовляв, і вітер мав свою вдачу, і воду вони пили з цього джерела. Глибоко-глибоко течуть підземні ріки в тиші і спокої.

Їхні боги продовжують жити в камені, дереві, землі, воді, повітрі. Я тут виросла й відчуваю їх присутність, як і кожен, хто народився й живе в цьому краї. А страх приносить вітер, тому що вітер — це зміни, як добрі, так і лихі, хоча немає таких змін, які знищили б душу Урожа.

Люди приходять і відходять. Люди забувають. Я чую лише відгомін відгомону. Жінка, що вийшла з лісу, стає Матір’ю Божою, Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками перетворюється на чорта. Хоча його сміх і жарти свідчать, що він належить до тих, кого британці називають фейрі. Давні кельтські міфи демонізуються християнством, якщо їх не можна використати для підтримки релігії. Ми маємо справу з палімпсестом, на якому проступають лише поодинокі літери.

Панна з жовтим волоссям

Якщо вам тяжко повірити в ельфів на українській землі, то як же тоді бути з Диким весіллям і Диким полюванням, що їх спостерігають в Галичині й Західній Білорусі? Власне, невідомо, чи це весілля чи переселення, бо мандрівники в святочних строях у супроводі музикантів сприймаються селянами як весільний поїзд, що везе молоду до молодого.

Перед останньою війною в Урожі почали діятись дивні речі. По небу вночі блукало світло й чутно було музику. У підгірському селі не було ні радіо, ні електрики, а з аеропланами люди були знайомі. Одне слово, цим явищам не можна було знайти раціонального пояснення. Люди не знали, що думати, і думали про кінець світу, як завжди буває в таких випадках. Те, що бачив мій дід Григорій Басараб, бачили й інші. Британці чи ірландці назвали б це Великим переселенням сидів (різновид найвродливіших фейрі), яке трапляється надзвичайно рідко, тому що в Урожі ніхто не чув про щось подібне.

Мій дід пас коней за рікою, неподалік від Обочі. Був сам і розпалив багаття, щоб відлякувати вовків. Або світ був тоді безпечний, або мій дід відважний. Зрештою, він уже встиг до того часу повоювати. Але цю ніч він запам’ятав на все життя.

У темряві, освітленій невеличким багаттям, він почув звуки музики, що наближалась, а далі побачив угорі понад землею весільний поїзд. Попереду їхали на конях музиканти, а за ними вбрані у святкові старовинні строї гості разом з молодою — Панною з жовтим, тобто золотистим, волоссям, яке при світлі вогнища засяяло. Процесія пролетіла просто над дідом, знявши вітер, сполохала його коней, а вогонь побіг за нею — на ранок у траві залишилась випалена довга смуга. А потім дивні істоти зникли над Обочею.

Усе.

Я не могла чути цього від діда, бо він помер, коли мені було три роки. Але пам’ятаю, як тягнула до нього руки зі свого блакитного ліжечка, а він називав мене «рудою циганочкою».