Урiж та його духи

Тому на дзвіниці немає вирізаного в дереві напису: дати закінчення роботи й імені майстра, отже, дзвіницю можна вважати незавершеною. Ті, хто докладав дах і ставив залізний хрест на вершку, не мали права підписуватися за майстра. Та й смерть його не була нещасним випадком, а наслідком протидії одних чарів іншим. Бог знає, з яких давніх часів, чи ще не від Каїнових, існує недовіра й страх перед людьми, що мають справу з залізом — ковалями і теслями.

Сон про напис у небі

Моїй мамі приснився сон, ніби вона стоїть на нашому подвір’ї й дивиться на захід сонця. І на тлі зеленувато-рожевого неба бачить велетенську постать Христа, який швидко-швидко пише щось на хмарі вогняними літерами. Сонце засліплює їй очі, й вона не може прочитати ні слова. Як же їй прикро було прокинутися й зрозуміти, що зміст послання Христа навіки для неї втрачений!

Пан у чорному костюмі

з блискучими ґудзиками

Якось мій дідо їхав з Обочі й раптом помітив, що на одному з коней сидить чоловік в чорному, і коні не годні везти такий тягар. Чоловік обернувся до діда й засміявся, а коли з’їхали з гори, кудись зник. А кінь через два дні помер, хоч не виглядав на хворого. Чи був той чоловік в чорному причиною смерті коня, не можна стверджувати. Дід просто пов’язав ці дві події. Можна ще припустити, що той усміхнений примара був вісником смерті, а не самою смертю. Не зовсім типовим, бо вісниками смерті в Урожі слугують сни, запалі паски, розбиті дзеркала і чорні круки, що кружляють над хатою. Можливо, кінь заступив місце людської жертви. Я навіть здогадуюсь, коли чорний чоловік сів на дідового коня: в час, коли сонце найвище і духи полів та лісів стають господарями загарбаного людиною світу.

Бабця моя замолоду теж бачила чорного чоловіка, але описала його як Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Вона пішла з сусідкою вижати трави в лози. Колись лози росли лише навпроти Границі, бо там течія була не така швидка, і повені не могли змити кущі верболозу. Поблизу на пагорбі був панський фільварок із садом внизу, тому жінки мусили жати траву крадькома. То було вдень, бо хто б поночі пішов у лози. І десь там в самій гущавині вони наштовхнулись на панка в капелюсі і чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Той сидів собі на траві. Вони подумали, що то хтось із панської обслуги й злякались не на жарт. Але паночок став до них підморгувати, всміхатись і кликати до себе. Бабцина товаришка навіть хотіла й собі віджартувати, однак моя бабця, що завжди була обережною й полохливою, потягла її назад, хоч та дуже й опиралась, потрапивши під вплив панських чар. Але якось їм вдалося втекти. Вони спершу не здогадувались, що мають справу з нечистою силою. Утім, бабці все минулося, але її товаришка розповіла про цю зустріч вдома, і в неї почалися корчі. Їй злили на віск, і вже тоді здогадались, хто жартував з ними в лозах.

Очевидно, що вступати в контакт з такими істотами небезпечно. Ми несумісні з ними, і тому відчуваємо великий страх. Мовчати, йти, не дивитись. Хреститись чи молитись в такій ситуації людина нездатна: вона ніби перебуває під гіпнозом. Страх — це своєрідний захист від нього. Я уявляю це собі як невидимий туман, що досягає за якийсь час людину, огортає її, обезвладнює, і вона починає розчинятися в ньому. Чим триваліше перебування в цьому тумані, тим важче потім людині повернутися до нормального життя. Туман висмоктує з неї сили, і вона починає перетворюватись в привида.

Таке саме поглинання відбувається, коли людина з власної волі намагається зблизитися з дорогими їй мертвими. Вона дезорієнтована в тому світі, де, образно кажучи, сторони світу не існують, як і немає центру, осі, довкола якої обертається життя. Щось схоже ми відчуваємо уві сні, недаремно смерть асоціюється зі сном.

У грудні, коли земля вже встигла задубіти, і на городах біліли подекуди латки першого снігу, одна жінка з Винник поспішала на автобус, що віз санітарок до Трускавця о 7 годині ранку. Тоді багато жінок так їздило, встаючи вдосвіта, щоб повернутись у смерку. Перейшла вона Границю, порівнялась з Трьома Грушами і тут побачила, що там сидить хлоп, голий до пояса, й сміється до неї. Вона б може й злякалася і пришвидшила, не озираючись, ходу, але сміх її роздратував. Жінка спинилася й сказала:

— Чого шкіришся, дурний?

Бо подумала, що то якийсь п’яничка допився до білої гарячки. Де ж так сидіти на морозі… У той момент вона була напівсонна, боялась запізнитись на автобус, і її свідомість була недостатньо захищена. За інших обставин вона б одразу зрозуміла, хто це, але тепер не готова була впізнати.

Тому лише махнула рукою й пішла собі. На зупинці розповіла про те, що бачила:

— Виділа-м якогось варіята. Розібрався до пояса…

Тут над’їхав автобус, і ніхто не встиг прокоментувати її розповідь. І поки їхали, з жінкою раптом почало діятися щось незрозуміле: вона почала кричати, вириватися, хотіла вистрибнути з автобуса. Звідкись взялася в неї така сила, що ніхто не міг її втримати. У Трускавці коло неї заходилися лікарі, але жодне заспокійливе не діяло. Нарешті головний лікар визнала, що медицина тут безсила і треба йти до ворожки. Знайшли ворожку, привели. Та злила на віск і побачила, як у воді показалися ріжки. Бо що ж інше вона могла побачити?.. А жінка, випивши води, в яку зливали віск, відразу опам’яталась.

Ця драматична історія фактично відбувалась у мене на очах: я тоді мешкала в Урожі. Певний час я вважала, що Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками це той, чиє ім’я воліють не називати. Але перечитавши, окрім української етнографічної літератури ще чимало книг з демонології інших країн Західної Європи, я змінила свою думку. Згадала, до речі, ще боротьбу християнства проти язичництва. Усе те, що не має стосунку до християнської містики, вважалося, походить від лукавого. Ну, а поверховість матеріалістичного світогляду загальновідома. Подібні істоти зустрічаються по всій Україні, я чула немало розповідей, але чомусь вони ніколи не ставали предметом вивчення нашої етнографії.

В Урожі цю людиноподібну істоту називають конкретно — Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, хоча природа в неї пекельна. У цьому визначенні відчувається навіть повага, залишки колишнього втраченого знання. Цей пан, який схильний жартувати, перебуває на Границі й прилеглих до неї Лозах і аж до гори Обоча.

Як писав Фернан Бродель, історію можна відновити з самого лише краєвиду. Дорога, яка веде з Винник до Урожа й закінчується біля брами Горішньої церкви, є вже на карті 1889 року. Її проклали паралельно до старої дороги, що йшла поміж хат у Долішньому кінці, й другої, яка вела попід горб. Ці старі дороги сполучали панський дім і його меншу копію — фільварок у Винниках. Вибудувані на пагорбах, з глибокими пивницями, в стилі класицизму, вони справляли б враження фортеці чи замку, якби не тераси позаду й колони при вході. Утім, їх могли спорудити вже на старих фундаментах. Звісно, нічого містичного нема у панських оселях, але справа в тому, що вони збудовані поруч зі старими цвинтарями, які залишаються дуже довго неспокійним місцем, хоча сам факт забудови зрозумілий — село чи місто розростаються, люди мусять десь жити. Зараз місця, де був цвинтар на Границі, не знайти. Вже в XVII столітті це місце було заселене. А місце другого цвинтаря, між Урожем Вижнім та Урожем Нижнім прилягало впритул до панського дому й було до середини 60-х років XX ст. незабудоване, хоча жодних згадок про церкву не залишилось, а я певна, що вона була саме там. І жодних паранормальних, як кажуть тепер, випадків, тут не траплялось. Натомість відтинок дороги на Границі залишається недобрим і небезпечним місцем. Напевно, за Австрії проклали дорогу на колишньому старому цвинтарі, що й викликало невдоволення духів. Водії знають, що в таких випадках аварії трапляються на рівному місці.

Хлопець зі свічкою

На тій же Обочі, де колись була стара дорога, схожа на розірвану рану, бо в дощ з крутого схилу лилися жовті глинисті води, зустрічається молодий чоловік зі свічкою. Коли несеш в темряві свічку, полум’я освітлює тільки частину твоєї постаті: обличчя і груди. Отак виглядає той хлопець, тільки до пояса. Кругом терни й шипшина, над якими здіймаються деревця дикого глоду. Колись у тому місці на квітучому дереві глоду я бачила величезного метелика дивовижної краси, теж білого з чорними смугами.