Урiж та його духи

Треба бути філософом, щоб сказати:

— Виджу, йде небіжчик Петро. То що мав би-м робити? Ну, йде, то най собі йде!

Мертві живуть у своєму просторі й часі — вже минулому, і ніщо для них не може змінитися.

Сон про Україну

Бабця моя померла вже двадцять років тому, але все одно сниться. Вона була дуже делікатною жінкою, не схожою на язикатих сільських бабів, і ніколи не встрявала у сварки. До самої смерті вона оплакувала свого первістка Йосипа, що загинув у двадцять шість років. Серед дня вона раптом починала тихо голосити, але так, щоб нікому не заважати. Коли бабця переїхала в місто до молодшої доньки, у тієї знайшлася єдина світлина Йосипа. Загорнуту в папірець бабця носила її на грудях. Померла вона в дев’яносто чотири роки.

І от вона приснилася мені, наче прийшла до хати, сіла за стіл і почала плакати. Ми спитали її, чого вона плаче. І бабця зітхнула:

— Я так скучаю за Україною!

У мене було таке відчуття, що бабця прийшла дуже здалеку, далеко навіть для снів.

Часом мертві приходять, щоб забрати когось до себе. Сестра Оксана уві сні побачила нашу хату, як туди увійшли бабця зі своєю молодшою, вже померлою сестрою, й сказала до неї:

— Ми зараз підемо заберемо маму, а ти поспи собі, дитинко!

Мені теж в переддень маминої смертної хвороби приснився сон.

…Ніби на подвір’ї викопана свіжа яма, поряд неї довгий стіл, і ми з сестрами накриваємо його для гостини. Посеред подвір’я стоять веселі мама з татом в оточенні святково вбраних гостей. А ми бурчимо, що змушені їм прислуговувати, і ця гостина не для нас.

Власне, наші мертві мали б існувати лише в нашій свідомості, а тому ми незадоволені, коли вони виходять звідти. Намагаємось повернути їх назад, сховати в собі.

Сон про зелене просо

Мені приснилось, що я йду стежкою попід горб. Село наше розташувалось на пагорбах, і від ріки його відділяють городи, що обробляються вже не одну сотню літ. На кожну родину припадає один загін, вузька смуга навпроти обійстя. Я вертаюсь стежкою додому й бачу, як на нашому загоні жінки в білій одежі жнуть зелене просо. Чомусь я знаю, що то просо, а не жито чи овес. Одного разу бабця посіяла на грядці просо, щоб зробити з соломи щітки для побілки хати.

Я не впізнаю цих жінок, але чийсь голос мені підказує: «То твої прабаби». Я зупиняюся, а вони кажуть:

— Не йди догори, а йди попід горб, дітинко!

Щось у мені опирається і я пробую все ж піти до горба, бо так ближче до хати, і раптом бачу, що пагорб увесь розритий, дерева повалені й стирчить коріння.

Іван Франко, що народився в сусідньому селі Нагуєвичах, записав там колись пісню з такими словами:

Не тільки мертві до нас приходять, а й ми до них. Після похорону ходять мало не щодня: запалюють свічки на гробі, вклякають і моляться. Часом туга триває довше, як хтось залишився самотнім. Один вдівець не хотів лишатися сам в хаті й приходив на могилу своєї жінки. Сидить собі там, щось думає. Одного разу засидівся, вже темніти почало. Зітхнув він та й каже вголос:

— І чого я мушу до вмерлих ходити? Най вони до мене йдуть.

Раптом знявся вітер, зашуміло і щось закричало йому на вухо:

— А ти до вмерлих не ходи!

Сліпуче світло полудня

Серед дня теж буває ніч — час духів. Десь від полудня до третьої години. Я добре запам’ятала це з дитинства. Ніхто з нас не ходив купатися на річку в цей час. Пастушки приганяють корів додому, й настає тиша. На подвір’ях, полі й, особливо, на річці. Духи землі, повітря, води заволодівають простором довкола села. Якось моя бабця пішла прати на ріку й побачила дитину в білій сорочці, яка йшла, не торкаючись води, й плакала. Більше ніхто не змусив її б піти в такий час на річку, й бабця намагалася втримати мене вдома. Але після обіду купатися на річці було неприємно: діти галасували, хлопці кривдили дівчаток, і важко було знайти місце, де я могла б нарешті навчитися плавати. Та й ніколи я не була слухняною дитиною: дух суперечності гнав мене на річку чи в поле саме в цей заборонений час. І щоб не було так страшно, я навчилась розмовляти уголос з собою. Як тільки замовкала, то відчувала чиюсь присутність й з острахом озиралася. Часом з’являлося непереборне бажання втікати, але я нахилялася ще нижче й бубоніла, перебираючи знайдені різнокольорові камінці, чи викладаючи греблю на струмку, що відбився від русла. А маленькі сірі рибки сахалися моєї тіні й кидалися врозтіч. Сонце палило дедалі нестерпніше, звідкись приходили тривожні думки, я дивилася на сільські хати, й мені здавалося, що там зараз відбувається щось недобре, і що я повернуся вже не до того села, яким воно було годину тому.

І до лісу в цю пору теж ніхто не ходив. До лісу ходили на світанку по гриби, чи малину, крадькома, невеликим гуртом, щоб більше дісталося. Або тепер ходять на шашлики, залишаючи після себе купи сміття, часом навіть частини гардеробу. А я йду до лісу, коли вже всі вертаються, і ліс належить тепер мені. І досі мене питають:

— Галю, а ти не боїшся йти сама до лісу?

Ні, не боюся. У лісі мене часто чіпляється блуд, майже кожного разу. Простір для мене викривлюється, стежки підмінюються іншими, але то не провина лісових духів, а те, що в лісі моя свідомість зливається зі свідомістю лісу, швидко позбуваючись людських орієнтирів. Я знаю, що мені нічого не загрожує. Це у місті слід бути максимально зосередженою. Нічого страшного, коли вийду не в той бік. Куди б не вийшла, сонце підкаже дорогу додому.

Колись на моїх очах почало розхитуватися дерево, хоч вітру не було зовсім. Я стояла навпроти на горі Обоча й не бачила коло дерева нічого. Нас відділяла латка некошеної трави і смужка рідкого терну.

Світ в Урожі змінюється повільно, і розповіді про духів передаються далі. Їх не стає менше — ні розповідей, ні духів. Просто люди зараз менш чутливі.

Путівник по страшних місцях

Якщо ви не з Урожа, то уявлення про нього будуть складатися на основі вашої фантазії. Вона витворить простір, де щось відбувається. А щодо часу, тут все дуже просто: жодних дат. Простір заповнять особливі місця. У вашій уяві існуватимуть тільки ці будинки, дороги, дерева, де щось трапилося і трапляється. У моїй уяві — порожнечі між цими місцями не існує: там теж дороги, будинки, дерева, але вже інші. Я знаю про їхнє існування, й вони викликають у мене теж емоції, правда, трохи слабші. Ото і вся різниця. Я даю поживу вашій уяві, а як вона буде розгортатися — це вже не мій клопіт. Ви ніколи не побачите Уріж таким, яким його бачу я, а я ніколи не побачу Уріж таким, який він постає у вашій уяві.

Страх, який відчувають люди, зустрівшись з чимось, що не вписується у звичну, так би мовити, реалістичну картину світу, є свідченням того, наскільки їх вдалось цивілізувати. Незалежно від того, вірять вони чи не вірять у надприродні з’яви, кожному дається шанс їх побачити чи почути. Для цього потрібно опинитись у потрібний час і в потрібному місці, й мати той особливий стан душі, коли вона і спить, і не спить, а відтак відкрита до сприйняття тонких матерій. Коли не шукаючи, знаходиш. І при цьому пам’ятати одну дуже важливу річ — не можна розповідати про те, що побачиш того самого дня. Чому це так — не знаю, однак вірю. Ходячих мерців це не стосується, хоча дехто і про це воліє промовчати, бо, можливо, той мрець одержимий злим духом.

Тому якщо хтось вертається поночі до хати, блідий і приголомшений, рідні мерщій вкладають його до ліжка, мовлячи при цьому:

— Нич не кажи. Завтра скажеш.

І поки той спить, щиро моляться за нього. Бо сам очевидець почуває велику тілесну слабість, і слова святої молитви плутаються й забуваються. Взагалі у таких випадках слід приховувати свою тривогу, поводитися якомога природніше, щоб не погіршити й без того тяжкий психологічний стан людини, яка зустрілася з чимось страшним. Можливо, бідака приніс у складках одежі часточки іншого світу, можливо, в очах у нього застиг відбиток побаченого.