Урiж та його духи

Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.

Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.

Сон про час смерті

Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:

— Ісусе, коли я буду вмирати?

А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:

— В понеділок.

Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.

Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.

Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.

Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.

Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.

В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:

— Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!

Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.

— Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, — розповідала наша родичка. — Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.

Є люди, які відчувають особливий страх після смерті рідних: «Мала-м страх, як вмер мій чоловік, сильний». Цей страх — не від докорів сумління. Він заскакує у відповідний момент у свідомість і зачаюється. Такий страх ліпше вилити на віск, а віск у воду, а воду в ріку, яка віднесе його далеко-далеко. Цей страх нападає на людину здебільшого в темряві, й бідна боїться лишатися сама в кімнаті, навіть у домі. Коли вона призвичаюється трохи, то каже, що їй маркітно, або чепилася нудь. Ритуали, що супроводжують похорон і післяпохоронну жалобу, стають для людини, охопленої особливим страхом, дуже важливими, а родина намагається частіше її провідувати. Ніщо так не розз’єднує, і ніщо так не об’єднує родину як смерть.

Три дні після похорону в кімнаті, де лежав небіжчик, горить свічка у мисці зі свяченою водою і кладуть рушник, щоб душа витерлася після вмивання. Наступного дня після похорону обов’язково йдуть на могилу молитися. Після дев’яти днів душа покидає хату й обійстя. Світла її частина. Але може приходити ментальна оболонка бажань, незавершених справ, туги чи навіть заздрості. Її є чого боятися. І чим більше цих земних справ, тим довше триває покута, яка може бути три, сім років або навіть вічно. Це навіть не залежить від гріхів, а від того, що людина пішла завчасно з життя і вчинила щось таке, що суперечить Божим законам, а не людській моралі, а тому не завжди можна збагнути сенс такої покари, якщо це можна назвати покарою. І хоча молитви полегшують ці смутні поневіряння душі серед живих, вона все одно мусить своє відпокутувати.

Отакий фаталізм по-урізьки.

Мертві розмовляють з живими лише у снах, навіть покутники.

«Мені тут добре. Тут вся моя родина».

«Не плачте так за мнов, бо все на мені мокре».

Загалом мертві не дуже балакучі. Вони кажуть те, що ми хотіли від них почути, або навпаки не хотіли. Їхній світ зачинений для нас, і вони розмовляють з нами крізь шпарину в брамі: «Тут зо мнов твій тато, і баба, і дідо. Вони за мене дбають».

Яким би привабливим не поставав той світ, але потрапити до нього і возз’єднатися з родиною ми можемо тільки тоді, коли самі станемо мертвими.

Бог для живих, а не для мертвих. Ніде в Біблії не написано, що Бог має владу над мертвими — Бог любові й прощення. У селянській свідомості діють натомість закони аналогії. Якщо живі ходять до церкви вдень, то чому б мертвим не ходити до церкви вночі? Вони теж християни. Виникає питання — які вони тепер християни, адже у них уже не може бути духовного поступу, оновлення, відродження, тобто вони втратили шанс щось змінити. Їхнє існування дуже обмежене. Вони не повинні втручатися у світ людей і не готові спілкуватися з Богом. Мені здається, що мертві, яких ми зустрічаємо, бачимо або чуємо, це рештки ментальних тіл, прив’язаних до земного життя пристрастями.

У багатьох народів є історія про те, як мертвий священик править вночі службу для мертвих парафіян. Таку саму історію розповідають і в Урожі.

…Якось одна жінка йшла вночі повз горішню церкву й побачила, що там світиться й отворено. Стало їй цікаво, що там відбувається, і вона увійшла. Перехрестилася, дивиться, а священик чужий, і люди якісь незнайомі. Але ні — позаду побачила вона урізьку жінку, свою сусідку, що недавно померла. Та обернулася й прошепотіла:

— Втікай звідси борзо, бо тут живим невільно бути!

Та кинулася тікати, але її вже помітили. Вона давай бігти швидше, чуючи за собою тупіт, що ставав дедалі гучніший. Хоча, якби озирнулася, то нікого б не побачила. І їй вдалося втекти від погоні тільки тоді, коли скинула з себе кожух. А на ранок знайшла кожух порваний на дрібнесенькі кавалки.

Мертві голодні, спраглі й заздрісні. Недаремно в давнину, в передхристиянські часи їм до могили клали їжу й питво, приносили жертви. Християнство не заповнило тієї прогалини: чого потребує душа на тому світі. На сході України є звичай гоститися на могилах в поминальні дні, але в нас не було такого звичаю, очевидно, через приналежність до іншої конфесії — греко-католицької. А заздрість мерців з погляду живих виникає логічно, бо в одну мить після смерті людина позбувається всіх статків, примножуванням яких займалася ціле життя, часто нехтуючи духовними потребами. Тепер все, що вона має, це «штири дошки і землі трошки». І чий ближче той час, коли доведеться піти з цього світу, тим частіше лунають докори в захланності. «Дбав, дбав, а що з того?»

У дитинстві я часто чула, що тут чи там хтось перестрів мерця, сусіда чи знайомого. Рідним вони показувалися не так часто. Якщо ти зустрінеш в темряві людину й привітаєшся: «Слава Ісусу Христу!», а вона не відповість, значить, то був мрець.

— Вчора вертався-м з другої зміни, виджу, йде мені назустріч Кася. Я до неї обізвався: «Ти, чого, кобіто, по ночах ходиш?» А вона нич не сказала й пішла кудись в Горішній кінець. Прийшов до хати, та й кажу до жінки: «Видів-єм тепер Касю, така гонорова, навіть говорити зо мнов не хотіла». А жінка руки заламала: «Що ти кажеш?! Таж ми нині її поховали!»

Зрештою, нічого страшного тут немає. Я маю на увазі, що до цього можна звикнути і не відчувати страху. Якщо мерці ходять по вулиці, значить, їм це дозволено. Звісно, є люди, які бояться такої зустрічі, вважають, що чужий небіжчик може завдати їм шкоди. Здебільшого, такі зустрічі проходять цілком банально. Ти раптом впізнаєш в людині, що йде тобі назустріч в святковому вбранні, того, хто помер сьогодні вранці, або вчора. І він дивиться наче крізь тебе, зосереджений на чомусь своєму, і ти його зовсім не цікавиш.