Чотири танкiсти i пес

Пес відстрибнув, припав головою до передніх лап, чекав з мордою при землі, чи грузин прокинеться, чи не захоче погратися. Григорій продовжував спати, а вівчарка раптом стала негнучкою, знерухоміла — впіймала якийсь дивний жерстяний шелест під самим паркетом палацового залу. Довгу хвилину чекала, поки звук повторився. Зробила два плавні, тихі кроки і знов завмерла з випрямленим хвостом, з піднесеною передньою лапою. Чекала. Почула виразніше ніж до цього —може, скрип, може, зітхання.

Вибігла з кімнати і обережно, щораз повільніше переносячи тягар тіла з лапи на лапу, зі сходинки на сходинку, підкралася до дубових підвальних дверей, окованих металевими цвяхами. Знизу була щілина. Саме звідти проникав тихий, але виразний шелест.

Пес повернув до кімнати. Глянув на Віхуру, який нерухомо сидів на підвіконні, але не гаркнув. Довгу хвилину задумався, кому довірити своє відкриття, і врешті підійшов до Янека. Ніжно вхопив зубами за руку й потягнув.

Кос розплющив очі, негайно опритомнів. Тримаючи пістолет в руці, глянув навколо, а потім пошепки запитав:

— Хочеш вийти?

Вівчарка також тихо гаркнула і, зробивши два кроки, оглянулась, чи Янек іде за нею. Хлопець розчесав пальцями волосся, встав і підтягнув штани. Ворухнувся Віхура, хотів зійти з вікна, але Кос стримав його жестом.

— Сиди. Я з собакою — сказав, минаючи вартового.— Зараз повернусь.

Босоніж ішов у бік вхідних дверей, але Шарик загородив йому дорогу.

— Що таке?

Пес закопилив губу, показав ікли. Янек посерйознішав, дістав пістолет з-за пояса і підготував електричний ліхтарик. Слідом вівчарки зійшов кілька сходинок, став біля дверей до підвалу. Хвилину прислуховувалися разом. Зашелестіло. Пес глянув на свого хазяїна, немов хотів сказати: «А не говорив? Щось тут не в порядку...»

Кос завагався—варто було б мати прикриття, але якщо розбудить Густліка, а виявиться, що то якась дурниця... Спробував двері — уступили без брязкоту, не скрипнувши. Штовхнув їх босою ногою і притулився до стіни. Дерево глухо стукнуло об стіну. Потім тиша й знов той самий шелест.

— Бери,— прошепотів Янек.

Шарик, що причаївся з другого боку ніші, стрибнув досередини й зник у темряві. Кос якусь мить прислухався, потім, кинувши на сходи засвічений ліхтарик, одним стрибком форсував двері й сховався за купою підвального мотлоху. Напружений, готовий до пострілу, втиснувся спиною в цегляну колону. Кілька хвилин тривала абсолютна тиша, а потім почув хлебтання і у вузькому промені світла, через який сновигали клуби срібної пилюки, побачив собаку, що пив з металевої ринвочки.

— ОблишІ — наказав і підбіг ближче,— Може, це якась погань...

Шарик послушно сів, споглядаючи на Янека, облизував язиком морду,

— Погань або й ні — тихо сказав Кос і розглянувся, чи поблизу нема якогось кухля.

Муровані фундаменти утримували величезну бочку — може, п’ятсот, а може, тисячолітрову. На олов'янім замшілім крані грубіла, набухала краплина. Тягар відірвав її від металу, важко вдарила об намоклий віхоть соломи, зашелестіла й спливла до ринвочки, утворюючи кола на поверхні рідини.

Кос знайшов врешті металевий кухоль і почав відкручувати кран.

— Попробуємо,— сказав до Шарика.

Пес кивнув на згоду головою, а навіть немов заколисав усім тілом — мав ще бажання пити.

— Ти вже, тепер я,— стримав його Янек.

До кухля натекло три чверті холодної прозорої рідини. Кос облизав сухі губи, а потім великими ковтками осушив його одним духом до дна.

— Смачно,— встановив, ще раз налив і випив.

Шарик дивився збоку, боровся з щораз більш неслухняною головою і, нарешті, стрибнувши передніми лапами на коліна Янекові, лизнув свого хазяїна в обличчя.

— Що з тобою? — Кос відсунув його рукою, уважно подивився.— Ей, Шарику, адже ти нализався...

Пес сидів з засоромленою міною, намагався подати лапу на перепросини, але не міг, бо йому вона дуже була потрібна для втримання рівноваги.

— Алкоголь — погана справа,— пояснював Янек.— Особливо на війні, коли мусиш бути тверезим...— Відчуваючи тепло, що розігрівало груди, ширше розіп’яв сорочку під шиєю і повторив: — Мусиш бути тверезим, бо інакше замість одного ворога побачиш двох,— підняв пістолет, дулом показав невеличкий дзбан, що стояв на полиці,— і не знатимеш, в якого стріляти...

Кос обірвав, з жахом дивився, як двоїться йому дзбан. Витер піт з чола, ще раз глянув на полицю, де знов стояв лише один бутель у лозиновій плетінці. Хвилину подумав, потім засунув пістолет за пояс і повернув кран. Старе вино потекло бистрим струменем, розливалось щораз ширше по підвальній глиняній долівці.

Здивований Шарик гавкнув.

— Тихо собачко, тихо... Так треба. Командир це тобі говорить. Якби Єлень цю бочку знайшов або Гжесь пронюхав... Ми б скоро звідси не виїхали...

Пояснюючи вівчарці і підтримуючи її за нашийник, Янек добрів до сходів, витер босі підошви об цегляні сходи. Взявши ліхтарик у руку, посвітив ще раз, зітхнув і погасив світло.

Коли входив до кімнати, Віхура заговорив:

— Ну і як?

— Нормально.

— Вином ніби пахло.

— Хотів би,— буркнув Янек.— Звідки тут вино? За п’ятнадцять хвилин нехай тебе Томаш змінить.

Злегка захитався над постелею і сперся на Шарика. Прилягли, глянули один на одного. Кос легенько вдарив пса по кошлатій, розбійницькій морді і відразу після цього обох зморив сон.

Віхура потягнув носом, бо все ще здавалося йому, що відчуває запах вина. Знизав плечима, бо справді, звідки б тут мало бути вино через місяць після переходу фронту? Посидів з опущеною на груди головою, з автоматом упоперек колін. Послухав, як дихають сплячі, позіхнув. З бляшанки від консервів, підготованій на підвіконні, напився води. Хвилину випростовував суглоби, витягував і згинав руки. Потім відчинив вікно, різким перекиненням зістрибнув на подвір’я і зробив кілька присідань, викидаючи автомат, який тримав в обох руках, перед грудьми.

Закінчивши ранкову фіззарядку, заглянув крізь лаз механіка до середини танка, де фосфорним блиском світив круг годинника — доходила третя година. Повернув до палацу нормальною дорогою, дверима, і, смикнувши за плече, розбудив Томаша.

— Твоя черга.

Черешняк мовчки сів на постелі, старанно загорнув онучі, одяг чоботи. Легко притупнув підбором, щоб лівий вліз до кінця, підтягнув халяви і пригадав:

— Пане капрале, ви сказали, що як побачите, то гармошки не будете мені боронити.

Віхура мов не чув. Підійшов до вікна й здавав пост новому вартовому, показуючи рукою об’єкти.

— Автомашина, танк, люди... А якщо заснеш, то краще, щоб тебе батько на коня не міняв.

— Не засну. Я б гармошку...

— Сказав: дам, коли побачу, що ти солдат, а ти втік, у воду з переляку заліз.

— Зі страхом заліз,— кивнув головою Томаш,— але річку переплив і ті електричні дроти, що міст був замінований...

— Фі-і-і! — свиснув крізь зуби капрал.— Дав тобі бог гарні сни. Малоземельним будеш такі казочки розповідати, як у село повернемся. Не мені... Почекай,— стримав Черешняка, який хотів йому відповісти.

Обидва прислуховувались до відлуння черги, яке долітало з межі чутності. Ще один клубок пострілів — далекий, але виразний. Над лісовим обрієм блиснуло, не згасло. Під ясним плюмажем диму повільно починало розжеврюватися сяйво.

— Палять, гади. Знають, що це вже їм не повернеться.— Капрал описав півколо рукою.— Мабуть, ті, що там утекли... Якщо почнуть ближче стріляти, розбуди.

Віхура ще якусь хвилину дивився на пожежу, позіхнув і попрямував до постелі, на якій спав екіпаж. Двері до спальні кортіли його однак дуже. Уповільнив хід, зупинився, спробував клямку, яка не хотіла уступити. Нахилився, щоб заглянути крізь дірку від ключа, але Саакашвілі півсонно махнув рукою: »

— Йди геть.

Шофер відхилився, знизав плечима і сів на вільній смужці між Густліком і грузином. Хвилину дивився, як Янек блаженно крізь сон усміхається і гладить по голові Шарика. Стягуючи чоботи, капрал промимрив щось до себе зі злістю і крихіткою суму: