Чотири танкiсти i пес

Повільно, намагаючись не плюскотіти, виплив він у затінок біля моста. Почекавши хвилину, щоб перевірити, чи не помітили його, виповз на берег під прикриття стояка. Однак звідсіля він не міг дістати до кабеля, не наражаючись на кулі. Вирізав ножем вільхову гілку з сучком иа кінці. Спробував підтягти дріт, але кулі відразу ж перебили гілку.

Хапаючи дрижаки від холоду, а може й від нервового напруження, Томаш знову повісив на шию ножа. Ще раз перехрестився, присів і, стрибнувши, схопився за мостову решітку. Підтягнувся, вчепившись у грати, поліз по них до середини ріки, а потім підскочив, ухопив дроти в повітрі й крізь сітку трасуючих куль упав у воду.

«Рудий» уже вистріляв більше тридцяти снарядів, коли прибула підмога. Стрілецький цеп короткими перебіжками вийшов на берег, заліг у старих окопах.

Два батальйонні міномети відкрили вогонь з позицій за залізничним насипом, зацокотіли кулемети, застрекотіли автомати.

Командир піхотинців підбіг до «Рудого». Віхура постукав у броню, і Янек прочинив люк.

– Підете через міст? – запитав офіцер.

– Гаразд. Але за вами.

– Згода! – Офіцер засалютував і побіг до своїх солдатів.

Перед атакою посилився вогонь мінометів, раз у раз била танкова гармата.

– Вперед!

Піхота піднялася, з вигуком «ура» побігла через міст. За нею по шпалах ішов «Рудий», стріляючи з гармати і кулеметів.

Парашутисти три хвилини перед тим покинули позиції на березі і тепер короткими перебіжками відходили через сивий од роси луг до лісу. Капітан Круммель наказав одступати, тільки-но з'явиться танк. Він і на мить не припускав, що вночі діє лише одна машина. Зрештою, завдання він майже виконав (ключ магнето виблискував тут же під рукою), і не було сенсу ризикувати людьми, яких чекала ще важливіша і важча робота.

Увесь загін сховався вже в лісі. Біля капітана залишилися зв'язкові і двоє саперів. Ось на мосту з'явилися піхотинці, за ними танк.

– Давай! – наказав Круммель. Сапер крутнув ключем і… – нічого.

– Хай йому біс! – вилаявся солдат.

Капітан стиснув кулаки, мовчки показав рукою на ліс і разом з солдатами бігцем подався до чорної стіни дерев.

Проминувши міст, «Рудий» з'їхав з насипу і став. Відчинились люки. Підійшов командир піхотинців, потиснув руки Густлікові та Янеку, які вже вилізли з машини.

– Міст урятовано… А ваші всі цілі?

– Усі, – відповів Кос.

– Черешняка нема, – стурбовано зауважив Віхура. – Автомат залишив, а сам ще на тому березі десь подівся.

– Хай йому біс. Може, загинув?

– Треба його шукати, – сказав Густлік.

– Не треба, – почувся голос. – Я тут. – Томаш вийшов з темряви в мокрому мундирі.

– Чого це ти мокрий? Чому зброю кинув? – суворо спитав Кос.

– Бо я… – почав пояснювати, виймаючи з-за пазухи завішений на шнурочку невеличкий медальйон і ніж.

– Молився, щоб куля минула? – спитав Віхура.

– Хотів напитися після вечері і впав у річку, – пробурмотів Густлік,

Томаш декілька разів розтулив рот, намагаючись сказати хоч слово, а потім махнув безнадійно рукою.

По мосту застукотіли копита, доброю риссю йшов кавалерійський ескадрон. Командир, у довоєнній шапці в довгим обкованим козирком, розглядався навкруги. Побачив танк, під'їхав і осадив гнідого коня.

– Ескадрон, стій!

Трубач з першої трійки, вчасно не стримавши коня, висунувся наперед, за що дістав батогом по халяві.

– Назад. Вперед хазяїна не лізь. Нахилившись у сідлі, вусатий кіннотник побачив офіцера і салютуючи доповів:

– Розвідувальний ескадрон кавалерійської бригади як група переслідування. Доповідає вахмістр Фелікс Калита. Де противник?

– Відірвався.

– Скільки їх?

– Танкісти краще знають, бо з самого початку тут були.

Гнідий жеребець, з розігрітих боків якого йшов легкий пар, немов зрозумів слова, переступив з ноги на ногу, повертаючи голову до танка.

– Приземлилося понад шістдесят. Третю частину, мабуть, втратили, поки відійшли до лісу, – сказав Кос.

– Ой люди, у вас радіо нема? Аби тільки я п'ятнадцять хвилин тому знав, що тут щось таке готується…

– Німці нам не доповідали, – огризнувся Віхура.

– Як матиму до вас справу, капрале, кобилу для переговорів пошлю, – обрізав його вахмістр, презирливо цідячи слова.

Кінь повернув голову, мічену білою стрілкою, і, задзвенівши уздечкою, торкнувся мордою коліна. Вершник дав йому скоринку хліба, а потім знову мовив до Коса:

– Чому дали їм відступити?

– Що за погоня вночі у лісі…

– Хіба якби добрий солдат на доброму коні, – перебив вахмістр і засалютував. – Бувайте, панове, спробую піймати те, що від вас втекло.

Янек, підносячи руку до шоломофону, переглянувся з Густліком, зітхнув, облизуючи засмаглі від спраги губи.

– А ти думав, що командиром так легко бути? – пробурмотів Єлень.

Вахмістр на своїм коні перестрибнув рів біля залізничного полотна і скомандував:

– Ескадрон, за мною клусом!

Григорій, який сидів біля гусениці й кусав стебло, пас очима вершників.

– Танк добра річ, але серце джигіта болить, – признався Лідці, яка вигладала з переднього лазу.

Розділ VI СНІДАНОК

Тихий і нерухомий стояв палац Шварцер Форст у місячному світлі. Чорніли закіптюжені бійниці на вежі й діра, вибита снарядом. Виблискували орошені шибки у вітражних вікнах першого поверху, а орел на броні «Рудого» видавався не білим, а срібним. До брами вели через подвір’я темні виразні сліди гусениць.

Велика, вручну кована клямка на дверях головного входу, натискувана зсередини, падала поволі, а потім різко підстрибнула — метал вистрелив гостро й несподівано. Темна щілина розділила одвірок як тріщина.

Хвилину ніхто не виходив. Врешті вузька щілина почала розширюватись, майнула кошлата лана й вологий ніс, блиснули баньки і виглянула вся голова.

Шарик оглядав подвір’я, слухав і принюхувався. Перевіряв, чи, крім чітко обрисованого тінню грузовика і окрім «Рудого», нема чогось нового й чужого.

Тиша. Нічого не чути і нікого не видно. Пес, заспокоєний, вибіг у двір, побіг крутим, тільки собі відомим тропом, зупинився на мить на розі возовні, яка пахла сіном і коровою, біля куща на клумбі, але тільки біля воріт знайшов те, чого шукав — браму вигнуту ударом буфера грузовика, якого вів Григорій, вирвану із завіс танком. Старанно обнюхавши її, Шарик зробив те, що собаки привикли робити у відповідних місцях, що пахнуть, і повернув.

Побіг не прямо до палацу, але під мур. Знайшов корито. Помилився — було порожне. Винюхав вологу під лопухами, але після калюжі залишилося лише висохле болото. Побіг до колодязя, зіп’явся і злизав декілька краплин з чавунної труби. Стрибнув лапами на декоративно викуту ручку — не помогло, не вмів накачати.

Двері палацу захлопнулись під власним тягарем, треба їх було з тяжким трудом відчиняти лапою, щоб увійти в приязну темряву добре вже пізпаної середини, де після важкої боротьби з десантом відпочивав екіпаж.

Чоботи стояли струнко у дружному порядку — офіцерські Янека, могутні Густліка і кавказькі, зморщені на висоті кісточок, Григорія. Їхні власники спали по-своєму, хоч на одній постелі, на сіні, вкритому брезентом з намету. Янек, насуплений від труднощів командування, надував сухі губи. Густлік лежав горілиць з широко розкинутими руками і немов злегка всміхався в періодах тиші між одним похропуванням і другим. Голова й плечі Григорія були на постелі, але спав, витягнувшись уздовж стіни, блокуючи двері до сусідньої кімнати. Усі тримали зброю біля себе, долоні на прикладах або дулах.

На підвіконні з автоматом на колінах сидів вартовий Віхура, тихо посвистуючи з нудьги, і пальцем стукав у шибку до такту.

Шарик обережно, здалека, обнюхав екіпаж і, спершись лапами об клямку, яка не поступалась, намагався заглянути крізь дірку від ключа до спальні колишніх власників палацу. Шкрябнув лапою, тихесенько заскавчав.

— Пішов,— Саакашвілі у півсні відсунув його рукою.