Чотири танкiсти i пес

Полонена парашутистка допитливо дивилася, не розуміючи нічого. Янек, не звертаючи на це особливої уваги, спокійно запитав по-німецьки.

– Скільки чоловік? Завдання десантної групи? Німкеня мовчала. Кос розстебнув кобуру пістолета.

– Хайль Гітлер! – істерично крикнула полонена. Стіна захиталась і тріснула. Чималий шмат її впав на землю, й в хмарі куряви до возовні ввійшов Густлік.

– Ти що виробляєш? – невдоволено запитав Янек.

– Нічого не виробляю, просто я не пацюк, щоб з нори вилазити, – бурчав сілезець і заразом роздавав автомати Гжесеві та Косові, погладив Лідку по розпатланій голові.

– Ця відьма хотіла відрубати мені голову на колоді. Ще б трохи… – поскаржилася дівчина.

– Хай йому грець, справжня баба-яга! -вилаявся Густлік. – А тепер не хоче говорити? Ану, дай я за неї візьмусь.

Поплювавши в долоні, вхопив німкеню за плече, ввіпхнув до курника і причинив за собою двері.

– Густліку! – крикнув Янек.

– Почекай, – почулося у відповідь, і відразу ж після цього пролунав жахливий крик, виття смертельно наляканої жінки.

– Густліку! – Кос шарпнув за клямку, але двері не відчинилися.

Хвилина тиші, й знов крик, від якого холоне в жилах кров. Янек підняв автомата, щоб розбити іржавий замок. У цю ж мить одскочив засув.

– Ну чого? – Єлень одвів убік піднятий для удару приклад. – З нею і тим, який уже не рухається, є ще шість. Розвідка. Шпигують, бо завтра вночі мають сюди скинути десант, аби висадити в повітря міст.

– Треба їх ліквідувати, – вирішив Янек.

– Треба, – погодився Густлік. – Сидять у вежі на самому верху, – Парашутистка поведе. Марш уперед!

Німкеня, що весь час з жахом дивилася на Єленя, почувши команду, слухняно попрямувала до дверей. За нею – Григорій.

– Лідко, ти й Шарик зостанетесь при машині, – наказав Янек і, взявши в руку лампу, щоб погасити світло, півголосом запитав Густліка: – Що ти їй, мерзотнику, зробив?

– Я? Майже нічого. – Витяг з кишені заводну зелену жабку, яку колись виміняв у Григорія, – і показав на долоні, як стрибає. – Жаб і мишей геть усі жінки бояться.

Глянули один на одного й зареготали.

– Що там таке? – запитав грузин.

– Потім розповім, – відповів Янек і дмухнув на лампу. – Ходімо.

В пітьмі чути було ще приглушений сміх, брязкіт зброї, а потім рипнули ворота. До палацу попрямували дві постаті. Дві інші промчали попід стіною, де темрява вже була густіша.

Двоє увійшли через головні двері. Трохи згодом на першому поверсі відчинилося вікно. Янек і Густлік, допомагаючи один одному, вскочили досередини. Скрізь сутінки й тиша; стіни ще зберігали зимовий холод, пахло смаженим м'ясом і деревним димом.

Німкеня повела їх через велику залу, ледь освітлену каміном, де догоряли дрова. Підійшовши до сходів, що вели до вежі, сповільнили ходу. Прислухалися, занепокоєні якимсь шурхотом. За вікном майнула тінь чорного кота. Тихо ступили на сходи. Скидалося на те, що ворогів пощастить захопити зненацька. І тут раптом парашутистка стрибнула через бильця вниз, сховалася під сходами й закричала щосили:

– Тривога! Тут поляки!

Густлік підвів автомат, щоб дати чергу, але Янек стримав його.

– Ховайся!

Угорі відчинилися двері, смуга світла прорізала темряву.

– Поляки! – знову закричала німкеня.

Янек блискавично підкинув автомат до плеча, дав коротеньку чергу до найвищого поверху. Гримнули три постріли. Хтось похитнувся, звалився вниз. Згасло світло.

– Лишилось п'ять, – сказав Кос.

Майже одночасно загримотіли німецькі автомати. Униз рясно посипалися кулі з ручного кулемета.

– Гранатами! – почувся наказ згори. Стрілянина вщухла.

– Назад! – скомандував Янек.

Всі троє миттю вискочили за двері і причаїлися по закутках. Чули, як, постукуючи на східцях, котилися вниз гранати, а потім – один вибух, другий і ще два відразу внизу, де сховалася парашутистка. Злетіли в повітря шматки балюстради, уламки штукатурки.

Кос здивувався, що ті нагорі заплатили своїй спільниці смертю за пересторогу. Інші, видно, нелюдські закони панують серед гітлерівських парашутистів… Зверху сипнула довга черга. Янек натиснув на спуск. Почув стогін кулеметника.

– Ще четверо! – гукнув хлопець.

Густлік і Григорій теж відкрили вогонь. З брязкотом полетів униз автомат, відбившись від сходів, упав їм до ніг.

– Ще троє… – майже враз сказали обидва.

– Віхура з тим новим на готове прийдуть, – відповів Янек.

В цю ж мить снаряд із танкової гармати вдарив уверх вежі. Від вибуху здригнулися стіни, сипнуло розбитими цеглинами і якимись уламками. Довго тривала тиша, поки сипалася курява. Вежа почала горіти – вогняні язики полум'я лизали зубці.

– Не витримали, щоб не піддати жару. Роботу скінчено, – сказав Янек. – Біжи, Гжесю, стягай сюди «Рудого», ваговоза й решту наших, а ми будемо гасити, щоб уся хата не згоріла.

І стали обережно підніматися сходами, підстраховуючи один одного.

Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ

Крізь прочинені двері до великої зали в палаці просунула голову ряба корова з обламаним рогом. Вирішила, видно, ходити за Черешняком, котрий доїв її опівдні. Наставила темні мохнаті вуха, щоб краще чути мелодію, яку хлопець грав на гармошці, і, повільно ремиґаючи, дивилася вологими, застиглими очима на довгий, важкий стіл з рештками солдатської вечері.

На столі стояла чимала гасова лампа і полумисок, повний кісток, поряд біліло відро. Музикант-самоук покинув на мить грати, зачерпнув з відра кухлем і, усміхаючись, підсунув Густлікові.

– Шостий, – сказав сілезець. – Молока я можу багато.

Томаш знову взявся за гармошку, розтягнув чорні міхи, прикрашені білими ромбами, і, тихенько акомпануючи, заспівав своєї пісеньки:

– Звідки знаєш? – спитав сілезець. – У нас такої не співають.

Черешняк кивнув головою і доспівав:

Тихо награючи, пояснив:

– Багато пісень знаю. Ми з батьком наймити. Пів-Польщі сходили, доки до Студзянок, до пані Замойської…

– А таку чув? – встряв до розмови Григорій і заспівав: – Картвело тхелі, хмальс ікар…

– Як це буде по-польськи? – зацікавився Густлік.

– Грузине, візьмись за меч! Старовинна бойова пісня.

– Берись за меч, але не співай, бо в тебе це не дуже виходить.

Томаш ніжно погладжував клавіші, прислухався до соковитих звуків і грав щораз голосніше.

– Цю пісню треба хором, щоб були різні голоси, – пояснив Саакашвілі.

– Ну, звичайно…

– Пане взводний, – Черешняк нахилився і, граючи, попросив: – Якби ви сказали, то капрал дав би.

– Що?

– Гармошку.

– Чому б мав дати?

– Адже ж сам не грає.

– То навчиться.

Мелодія обірвалась, почувся голос Янека, який провадив розпочату раніше розмову:

– Усе тому, що я поділив сили.

– Мав бути зв'язок, а не було, – докинув Віхура, зиркаючи на Лідку.

Дівчина, глянувши, чи ніхто не бачить, показала йому рожевого язичка.

– Та й у нашого коня був сьогодні кепський кучер, – додав Густлік.

– Не треба було міняти кучерів, – огризнувся водій.

Саакашвілі закінчив чистити пояс, який йому подарував Янеків батько, зняв з-над каміна шпагу й розпочав дуель з невидимим ворогом. Від блискавичних ударів свистіло повітря, тінь заледве встигала відскакувати перед блискучим клинком.

– Облиш, бо комусь око виколеш, – буркнув Густлік. Григорій слухняно заховав зброю до піхов, повісив на місце, усміхнувся, позіхнув і, знуджений балаканиною, вийшов до сусідньої кімнати, присвічуючи собі лампою, котру забрав з возовні.