Чотири танкiсти i пес

— Невідомо. Але самі йому дорогу освітлювали. Пожежа була й трохи пострілів.

— Ще димить,— показав Томаш.— Потім уже не стріляли.

— Нам також у той бік.— Янек кивнув головою й, відкладаючи ложку, додав: — Залишіть трохи, ненажери, радіотелеграфістці.

— Не треба, я досмажу.

— Лідко, йди-бо врешті! — гукнув Кос.— Південь близько.

— Треба було визначити, коли встати,— пробурмотів Єлень, згортаючи в купу те, що мало залишитися для дівчини,— а не тепер людей підганяти. Не з’їж, то й робити не будеш.

За дверима спальні щось раптом гримнуло і з гуркотом упало на підлогу. Григорій і Віхура зірвалися, підбігли до дверей.

— Що це?

— Нічого, вже йду,— почули голос Лідки, яка вмита, одягнена й причесана демонструвала нічні, надаремні укріплення. Карниз, яким були підперті двері, упав і наробив шуму. Щоб ще відштовхнути комодик, крісло, сундук і можна буде відчинити. Навпроти дівчини стояли Григорій і Віхура, невпевнено всміхалися на привітання і здивовано оглядали відсунуті меблі, перекинутий карниз.

— Ай, ай, чому слову не віриш? — Грузин похитав головою.— Я сказав, спи спокійно, буду біля дверей...

— Вона має рацію. Слово словом, а як крісло під клямку засунути, то певніше.

— Думаєш, що моє слово гірше від клямки? — розгнівався Саакашвілі, зашарівся і вже схопив шофера за мундир під шиєю.

— Спокійно. Пусти! — наказав Янек.

— Дайте пройти.— Лідка розштовхала їх і сіла поруч з Єленем біля стола, на якому Томаш ставив щойно підсмажену порцію яєць, які ще шкварчали.— Дякую,— кивнула головою, піднімаючи першу ложку до рота.

— Поспіши,— наказав Янек.

Знічена, опустила руку.

— Їж, Лідко, не поспішай, щоб не подавилася.— Густлік подав їй хліб і погладив по голові.

Усі замовкли. Янек, надутий, відвернувся від Єленя і побачив грузина, який з-під лоба дивився на Віхуру, який шарпнув до себе гармошку, забираючи її Томашу з-під руки.

— Я сьогодні на танк не сідаю,— кинув у повітря водій.

— Ні я на замурзаний грузовик у полатаних капцях,— гнівно пирхнув Григорій.

— Кожен на своє місце,— вирішив Кос.— І разом будемо їхати. Ніяких стрибків уперед ані відставання ззаду.

— Ясно,— сказав грузин.

Устав з лавки і, знявши зі стіни піхву, причепив її собі до пояса. Розглянувся за шпагою, знайшов біля коминка й обурений крикнув:

— Хто зброю в яєчні вимазав? Який дідько...

— Не базікай, Грицю,— заспокоїв його Густлік і підступно запитав: — Яку ти вчора пісеньку співав?

— То не пісенька, а пісня,— поправив Саакашвілі.— Пісня тих, що йдуть на смерть. «Картвело тхелі хмальс ікар...»

— А як по-вашому: пусти цей меч...

Григорій махнув рукою і відвернувся спиною.

— Кинь це, облиш. Адже не сідатимеш у танк зі шпагою,— пояснював Кос підвищеним, нетерплячим голосом.

Дивився на своїх підлеглих, думаючи, як нелегко бути командиром. Вчора вранці у якнайкращій згоді вирушили з Гданська, й заледве минула доба, а вже важко двох таких знайти, щоб не гарчали один на одного. Поки жив поручик... Може, краще було б, якби до «Рудого» прийшов хтось цілком чужий, якийсь офіцер, якого в школі підпрапорщиків навчили, що, коли і як треба робити.

— Янеку, маєш ту записну книжку? — запитав Густлік.

— Маю,— живо відповів сержант і усміхнувся, що нарешті до нього хтось приязно заговорив.

— То запиши, що командир не лягає, як не скаже, коли розбудити.

Сержант насупився. Ще хвилину сидів за столом, зиркав на дівчину, яка закінчувала сніданок, а потім насунув на голову шапку, встав і вийшов на подвір’я, залишаючи відчинені двері. Перший за ним пішов Шарик і Томаш, після короткої перерви Григорій, неохоче відстібаючи шпагу. Віхура з гармошкою в руці.

Густлік, який чекав, поки Лідка вип’є молоко з кухля, закрутився по кімнаті, раз і другий потягнув носом, а потім попрямував у бік погреба. Довго там не був. Вибіг, притискаючи до грудей замшілий, оплетений лозиною невеличкий дзбан, ударом ноги відчинив собі двері у двір і волав:

— Хлопці! Ціла бочка вина пропала. Розлили, чорти, по землі. Лише ця одна сирітка залишилася.

У їдальні палацу стояв не прибраний посуд на столі, рештки вчорашньої вечері та сьогоднішнього сніданку. З темного кутка вийшов чорний кіт. Стрибнув на лавку, почав нюхати сковороду після яєчні. Коли за вікном загарчав заведений мотор, підняв вусату мордочку, наїжився і з огидою пирхнув якийсь дивний котячий прокльон на адресу від’їжджаючого Шарика.

Розділ VII АДОЛЬФ

Світло поміж дерев помітили ще здалеку. Капітан Круммель вислав у розвідку патруль, а сам на чолі трьох взводів поволі йшов у тому ж напрямку, дивуючись, чому мешканці не маскують вікон. Мабуть, в Адольфа нема вже стільки літаків, щоб атакувати кожен освітлений будинок... Подумки він завжди називав вождя на ім’я. Завжди, себто відтоді, як Гітлер відродив армію і батько Гуго й Зігфріда, сержант, що колись воював під Верденом, повісив його портрет на чільному місці в їдальні.

Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:

— Дім і земля ваші, пане Круммель,— заявив він.— Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.

Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли до Познаньщини вступили німецькі війська і майбутній капітан Круммель наказав полякові копати глибоку могилу, щоб і на дружину, і на двох синів місця вистачило. Дарма він просився, бо фюрер однаково призначив полякам лише одне місце — під землею.

Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п’яти чоловік.

Слід було б обминути дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об’єкта, закодованого під назвою «Невидима смерть» — це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, нечутно зникли в темряві.

Круммель зі своїми зв’язковими й підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розжитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.

Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті — досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже, напевне, забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.

— Вперед! — тихо скомандував капітан.

Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам’яному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній гармонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:

— Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецькому «пасовисько, трава».

— Навіщо тобі? — спитав голос по-російському.

— Щоб цього німця-лісничого запитати.

— Ось картопля. Їж. Навіщо тобі «трава»?

— Потрібна. Син мене послав вивідати.

— Син батькові наказує?

— Він у мене взводний.

— А ти його не слухай. Війна закінчилась.

По той бік дому двічі крикнула сова.

— Хтось вештається у лісі, птаха наслідує,— сказав старий.— Лампу краще б пригасити...

У вікні потемніло. Над підвіконням з’явилась жіноча постать, і тоді хтось із молодих не витримав, дав чергу по стіні.

Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Хвилин зо дві метушня, і враз усе стихло.

— Все в порядку, пане капітане,— доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.

— Присвітіть трохи,— наказав Круммель, маючи на увазі лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника — той кинув гранату до клуні.