Чотири танкiсти i пес

– Пильнуй, – наказав Янек Густлікові й вистрибнув на броню.

Віхура почухався за вухом, зняв шапку й підставив спину. Програв, нічого не вдієш. Він хвацько тупнув ногою об землю, мов копитом, бадьоро заіржав і чвалом помчав круг танка з Янеком на плечах.

– Вйо! Гаття! – кричав Кос, розмахуючи руками, та, глянувши на годинника, ураз споважнів. – Пусти!-гукнув до Віхури і, зіскочивши на землю, підійшов до Густліка. – Ну й шмаркач же я!

– Це я знаю, – відповів Єлень, – а що сталося?

– Вже більше ніж пів на четверту, а зв'язатися з машиною ми повинні були в п'ятнадцять хвилин по непарній. Хай йому грець, – вилаявся, вилазячи на броню, і подав сигнал Віхурі:- Повний уперед!

З'їхали схилом униз на шосе, що в'юнилося в долині поміж горбами. Несподівано, минувши зарослий кущами поворот, зустріли чималий гурт цивільних чоловіків і жінок, які тягли візки з пожитками. На першому майорів на палиці біло-червоний прапор.

Густлікові дуже захотілося запитати, звідки та куди люди йдуть, але, глянувши на похмуре лице Коса, не наважився зупинити танк. Помахав лише вітально рукою і довго озирався – ті махали вслід. Потім вирішив розрадити заклопотаного Янека.

– Не бійся. Ми в глибокому тилу. Тут і на половину німця не натрапиш. Як приїдемо, то й без радіо зв'яжемося. Вони вже доїхали. Сидять там, мов великі пани, чаї попивають.

Покидаючи стоянку біля озерця, береги якого жовтіли квітами калюжниці, Саакашвілі не відривав очей від дзеркальця, щоб бачити сердите обличчя Віхури, але танк швидко відставав і незабаром лишився за поворотом. Кілометр-другий водій почувався непевно, як то звичайно буває, коли людина пересяде з важкої гусеничної машини на легшу, на колесах. Не дуже навіть дослухався, про що балакає Ліда, бо весь час перемикав швидкості та приборкував кермо. Йому здавалося, що обертається воно надто легко.

– …Тільки-но Густлік вкинув його в наш вагон, – щебетала дівчина, – він одразу запитав, звідки я родом, і так глянув, немов хотів освідчитися в коханні…

Назустріч узбіччям ішли люди в цивільному. Хто тяг, а хто штовхав візки з манатками. Чоловік попереду гурту помахав біло-червоним прапором.

– Поляки! – радісно скрикнула Лідка.

Григорій загальмував і, висунувши голову з кабіни, спитав:

– Куди?

– Додому! – відгукнулися з гурту. – З вигнання. Обступили машину тісним півколом, простягали руки, говорили всі зразу, то плачучи, то сміючись. Виявилося, працювали вони під Колобжегом у бауерів і на ґуральні, а коли німці почали збиратись до від'їзду, змовились і втекли до лісу від есесівців, які розстрілювали кожного, хто хотів залишитися.

– Тихше! – наказав той, що з прапором, високий, худий, з косим шрамом на щоці, й пояснив: – Перечекали фронт, виходимо на шосе і гукаємо по-російськи до солдатів: «Не стріляй, ми поляки», а вони сміються і у відповідь: «Ми теж поляки. Сліпі, чи що? Орликів не бачите?»

Жінки витяглії з кабіни радистку, цілували, а вона роздавала їм квіти калюжниці. Шарик стояв, спершись передніми лапами на дах кабіни, і пильно стежив, аби з Лідкою нічого не сталося.

– Ви б не змогли дати нам якусь зброю? – питали чоловіки Григорія.

– Не можна. Номери записані, – пояснив грузин. – Та й навіщо вам? Тепер тут глибокий тил, німців нема…

– Є.

– Хіба що цивільні.

– Пане сержант! – поважно промовив високий зі шрамом і додав тихіше: – Ми вночі літак чули, а вранці таку парасольку знайшли. – Витяг з-за пазухи трикутник тонкої білої шовкової тканини, вирізаної з парашута.

– Годиться на сорочки й блузки, – засміявся Саакашвілі.

– Годиться. Всім роздав порівну… Як зброї не можете, то, може, хоч, патронів до російського автомата?

– Бери. – Саакашвілі простяг через вікно запасний магазин.

– Гранати можна подарувати, – обізвався з кузова Томаш і, понишпоривши в кишенях, дав худому чотири лимонки.

– Дякуємо. З таким подарунком спокійніше вирушати в дорогу. Щасливо вам! Повертайтеся швидко.

– До Берліна і назад! – крикнув Григорій, і машина рушила з місця.

Хвилину ще бачив їх у дзеркальці, як стоять посеред дороги і махають руками. Майорів біло-червоний прапор на візку. Лідка зітхнула, поправила волосся і повела розповідь далі:

– Тоді він дав мені рукавиці. – Відкинула з лоба неслухняне пасмо й поклала маленьку долоню Григорію на плече. – Єнотові, такі, як для льотчиків роблять. Не сказав, що закоханий, але так дивився, що я про це знала…

Григорій слухав і все розтуляв рота докинути і собі хоч слівце, та марно. Крутив баранку, дедалі менше вдоволений з балакучої товаришки, розглядався навсебіч. Раптом загальмував, вистрибнув з кабіни і побіг на лужок під лісом, усіяний блакитними цяточками квітів. За ним помчав Шарик і почав грайливо стрибати, заважаючи збирати квіти.

Томаш вискочив з кузова, підійшов до почорнілого від дощів стогу, насмикав чималий оберемок сіна і заніс його в машину.

– Навіщо стільки? – запитала Лідка.

– На вечір. – Засміявся, що така велика, а простих речей не розуміє. – Найкраще спиться на сіні. Зараз ще принесу.

– Там радіостанція, – Лідка зиркнула на годинника.

– Знаю, я обережно.

Повернувся Григорій з букетиком лісових фіалок ї подав дівчині.

– Люба, єнота не знайшов, але ось тобі квіти і дозволь мені також дещо сказати.

– Добре, Гжесю, – кивнула дівчина. – Не заводь мотора, бо гудіння заважає. Ми і так будемо на місці багато раніше від них.

– З мене ще більший невдаха… – намагався почати Григорій.

– Зажди, лиш докажу про те, як він на мене дивився…

Грузин заламав руки і, примирившись з долею, сперся на кермо, приготувався слухати. Знав усе, сам зміг би розповісти з подробицями, як до Студзянок Кос тужив за Лідкою, а вона пирхала на нього, немов вередлива кицька. Знав, але вислухував, бо дівчина, як кожна людина, мала право розповідати про свої турботи, опріч того сподівався – врешті-решт і йому дадуть слово.

Коли збагнув, що до вечора в нього немає найменших шансів, рушив уперед, дедалі більше поспішаючи. Але перед самим Чорним лісом лопнула камера на задньому колесі. Поки водій гальмував – лопнула друга. Запасне колесо мав одно, отже хоч-не-хоч треба було братися до роботи.

Григорій не гаяв часу, і незабаром машина стояла без задніх коліс. З одного боку вісь підпирала купка придорожніх бетонних стовпчиків, з другого – домкрат. Поряд лежали гайки, ключі, колеса.

Лідка тримала камеру. Томаш теж допомагав, але при нагоді кидався до гармошки, брав кілька нот і підспівував..

– Григорію! – покликала раптом дівчина.

– Держи!

– Не можу. Забула про зв'язок, і Янек мені в'язи скрутить. Як я йому на очі… – Сльози зупинили потік слів і покотилися по щоках.

– Капай набік. Я саме приклеюю латку, – наказав Григорій. – Щоб так не щастило, як мені, рідко буває: півкілометра до мети, а тут дві камери відразу. Вже кінчаю, і зараз будемо на місці. Бачиш вежу? То наш палац.

– Але минуло п'ятнадцять хвилин по непарній, а я не виходила на зв'язок, – пояснювала Лідка, поглядаючи блакитними заплаканими очима на Чорний ліс.

Над лінією лісу руділа верхівка псевдоготичної вежі з мурованими зубцями, а нижче виднілися вузькі продовгуваті віконця. Сонце сяяло в рештках повибиваних шибок.

– Варто вилізти на самий вершечок, – мовив Томаш до Лідки. – Мабуть, звідтіля немало світу видно. А плакати не треба, сержант не з'їсть.

Шарик, видно, був тої самої думки, бо підійшов і, приязно гавкнувши, довгим язиком, схожим на шматок свіжої шинки, лизнув дівчину в щоку.

Минуло ще з півгодини, і все було готово. Саакашвілі, поскладавши в ящик інструмент та всілякі гайки, що залишилися після ремонту, квапливо витер клоччям руки й стрибнув за кермо.

– У палаці помиємось. Соромно було б, якби наздогнали. Весь час боявся цього.

Збочили з шосе і, не збавляючи швидкості, мчали по засохлих глиняних вибоїнах дороги. На повному ходу виїхали з лісу просто на головну вулицю, припорошену пір'ям і обгорілим сіном, лишаючи за собою хмари попелястої куряви. Мешканці поспіхом покинули село, залишивши прочинені ворота, повідчинювані двері. Подекуди звисали на поодиноких завісах віконні рами. З-під коліс метнулася здичавіла курка.