Чотири танкiсти i пес

Попереду, на невисокому пагорбку, помітили цегляний мур, ажурну браму, а за нею – палац. Крізь шум мотора долинало болісне ревіння забутої в хліві корови, проте Лідка ні на що не звертала уваги:

– …ви були в шпиталі, бригада вела бої під Яблонною, а я просила дозволу, бо серце краялося…

Томаш затарабанив кулаками об дах кабіни і, перехилившись, заглянув у віконце.

– Зупиніться, пане сержант. Тут недоєна корова мучиться. Я зіскочу, молоко на вечерю пригодиться.

– Гаразд, але зараз же повертайся назад. – Григорій загальмував. – Мусимо все підготувати, поки над'їде «Рудий», а часу маємо обмаль.

Ледве Томаш з Шариком зіскочили на землю, Саакашвілі в хмарах куряви минув село, під'їхав до брами й рубонув у неї буфером.

– Посигналь, – порадила Лідка.

– Нікого тут нема, – впевнено відповів грузин, із скреготом перемкнувши на задній хід.

– Почекай відчиню.

– Навіщо? Я її зараз протараню..

Машина вдарила вдруге і, вирвавши засув, вкотилася на просторий брукований майданчик, поміж камінням якого проросла трава.

– Гей, чи є тут хто? – гукнув Григорій, виходячи з кабіни.

Двері тихо відчинилися. Саакашвілі з несподіванки позадкував і поклав руку на кобуру. З дверей вибіг чорний кіт, а за ним – двоє німців – чоловік і жінка. Він був одягнений у сіру куртку, вона – в чорну сукню. Обоє високі на зріст, з похмурими зляканими обличчями. Низько вклонилися і запросили по-німецьки:

– Будь ласка, будь ласка.

– Ходімо, Лідко. Глянь, наші в палаці!

Крізь відчинені двері видно було солдата у польському мундирі, який вітав їх по-військовому.

– Привіт, – Григорій приклав долоню до надягненої набакир каски. – Побачимо, які нас тут чекають вигоди.

Обсмикнув мундира й, ступнувши на сходи, пригладив вуса. У дверях пропустив уперед Лідку. Німкеня покірно чекала, поки сержант ввійде, і навіть відступила на крок назад.

Кіт, жмурячи жовті очиці, скоса поглядав на чужих, пирхав і наїжачувався.

Зіскочивши з машини, Томаш хутко попростував до хліва, але, глянувши на собаку, сповільнив ходу перед ґанком цегляного будинку і, пересунувши автомата на груди, заглянув до сіней.

– Почекай ще трохи, – пробурмотів, маючи на думці корову, яка не переставала ревти.

Пішов далі і, ставши на дверях, розгледівся довкола, намагаючись зорієнтуватися в розгардіяші, який залишили втікачі, а ще збільшили солдати, що тут проходили: висунуті шухляди комода, відчинені двері, розкиданий на підлозі одяг, розбита фаянсова ваза. На стіні косо висів портрет Гітлера – скло розбите, навскіс – слід автоматної черги.

Черешняк дивився на все це байдуже, зацікавив його лише садівницький ніж: відкрив серповидне лезо, помацав пальцем і, переконавшись, що гостре, сховав до кишені. Більше нічого вартого уваги не помітив. Узяв на кухні емальоване відро і попрямував через подвір'я.

У хліві зустрів його благальний погляд темних каламутних очей. Знайшов ослінчика, сів біля рябої, доїв рівними, спокійними рухами. Оглядаючись, корова дзенькала ланцюгом і вдячно мукала. Шарик стояв поряд, облизуючись, а потім тихо заскавчав.

– Де миска? – запитав Черешник.

Пес вибіг. У тиші дзюрчали білі струминки молока. Відро було майже повне. Шарик повернувся із чималою каструлею в зубах. Томаш налив йому і, всміхаючись, дивився, як спраглий пес жадібно хлебче. Корова намагалась язиком дістати до руки свого благодійника, який кидав їй сіно до ясел.

– Почекай, прийду ще до тебе, прийду, – обіцяв Томаш, чухаючи її по білому підгруддю, по лобі, міченому чорними плямами, а потім обережно торкнувся зламаного рога.

Забравши відро, свиснув собаці й пішов до палацу, але не по шосе, а навпрошки поміж хатами. Задоволений, мугикав маршову мелодію.

Вийшов з-за рогу будинку і раптом зупинився, притиснувшися спиною до стіни.

Через одчинену браму побачив, як двоє цивільних німців вносять до сарая Григорія та Лідку із зв'язаними за спиною руками. Схопився за автомата, але, глянувши в мовчазні темні вікна палацу, завмер. Німців тут могло бути більше, та ще й озброєних. З жалем подумав, що віддав чотири добрячі гранати і, згадавши порізаний парашут, міцніше притиснувся до стіни.

Тим часом ті двоє вийшли і почали заштовхувати в сарай автомашину. З сарая вилітали сполохані кури, бігли через подвір'я, обурено кудкудакаючи. Перегодом німці вийшли. Жінка, злостиво посміхаючись, замкнула двері. Чоловік підійшов до брами, оглянув ум'ятину від удару буфера, повільно зачинив браму і довго дивився на безлюдне село.

За рогом хати, там, де стояв Томаш, залишилося лише перекинуте відро і калюжа молока, з якої пили горобці. Подув вітру засипав свіжі сліди на піску, полишені втікачем. В лопухах під муром причаївся собака. Але німець біля брами не бачив цього, хоч дивився дуже пильно.

Розділ IV ШВАРЦЕР ФОРСТ [14]

Під широким темно-зеленим листям лопухів було парко. Тхнуло курявою і гусячим послідом. До вечора, здавалося б, далеко, але тут, у сутінках, тонко нищали комарі, відшукуючи на вухах, носі та біля очей бодай клаптик голої шкіри, щоб напитися крові. Пес, не кліпаючи очима, навіть дихав неглибоко, щоб не видати себе. Коли не знаєш, як діяти, замри – наказує споконвічний закон пущі, а Шарик саме не знав, що йому робити.

Він чудово розумів, що лиха пригода трапилася з Лідкою і Григорієм, та не міг кинутися на ворогів, бо були озброєні: йшов від них міцний ворожий дух мастила й пороху. Вирішувати мав новенький, який хвилину тому напоїв собаку молоком, але він зник. Можна побігти по його сліду, який, певно, веде до танка, але тим часом тут… Дві чорні цятки над бровами зсувалися щоразу більше, і подовжня зморшка на собачому лобі сповзала нижче й нижче на вологі ніздрі.

Чорний кіт виліз перед браму палацу. Сів, вигріваючись на сонці. Вигнувся і почав вилизувати собі спину. Вряди-годи озирався навколо, і якоїсь миті примружені котячі очиці вгледіли серед лопухів ворога. Вигнувши спину, кіт пирхнув.

Шарик, давно вже приготовлений до стрибка, вишкірив ікла, та враз одмовився від атаки, пригадавши, що має значно важливіші справи, ніж гонитва за котом. Притиснувши морду до землі, позадкував плазом.

Кіт, трохи здивований, але гордий, піднявши вгору хвіст і злегка помахуючи ним, дивився, як собака, стрибнувши з-під стіни в сад, зник, за хатою. Повагавшися трохи, ступив навіть кілька величних кроків уперед, але зразу повернув назад, відчуваючи, що ближчий контакт з противником скінчився б гірше.

Зустріч з котом була для собаки ніби легким поштовхом, який скочує камінь з стрімкого схилу. Напружені, готові до стрибка м'язи вимагали невпинної дії. Шарик перебігав вовчим клусом з тіні в тінь, від схованки до схованки, продирався через кущі, кропиву та лободу вздовж стін палацу і господарських будівель. Кожних кільканадцять метрів сповільнював ходу або навіть зупинявся, прислухався і, підводячи морду, ловив носом вітер.

У такий спосіб дістався до занедбаного тінистого парку. Біля високої вежі з мурованими зубцями згаяв чимало часу, спостерігаючи з куща бузку за навстіж відчиненим вікном, звідки несло димом, смаженим м'ясом і ворогами. Відійшовши далі од стін, переплив ставок, геть зарослий ряскою, і, скориставшись з нагоди, напився води.

Натрапив знов на хати й сади, знову поминув браму, крізь грати якої видно було забруковане подвір'я, голе посередині й зелене з боків, мов старий витертий килим. Не роздумуючи, розпочав друге коло, бо знав, що будь-які розшуки вимагають терпіння, а коли вдруге бігти тою дорогою, можна винюхати зовсім новий слід.

І Шарик не помилився. Минаючи побілені стіни хлівів і клунь, почув раптом болісний крик. Підкрався ближче, принюхався і пізнав, що то свої. Через шпарину біля викривленої віконної рами проникали два запахи: Лідчин – мила й одеколону та Григоріевий – шкіри й мастила. Присів на задніх лапах, напружившись, хотів стрибнути, але зразу облишив свій намір, бо зрозумів – не доскочить. Зрештою, аби йому навіть вдалося зачепити лапами за підвіконня, то як виламати заржавілі грати? Ні, тут треба діяти інакше, потрібна кмітливість, а не сила, на яку занадто покладаються недосвідчені вовченята й щенята.