Чотири танкiсти i пес

В кімнаті на м'якому кріслі дрімав Костянтин з дротяними окулярами на носі. Розбуджений скрипом вікна, взявся пришивати відірваний погон. За вікном гриміла битва, яка охоплювала величезне місто, але гуркіт її не заважав нікому спати.

Густлік, Саакашвілі й Черешняк полягали впоперек ліжка. Індивідуаліст Віхура примостився на зсунутих кріслах, накритих периною.

Маруся спала на невеликій канапі. Пальці лівої руки вплела в волосся Янекові, який лежав на килимі, підклавши рюкзака під голову. Шарик дрімав біля ніг свого хазяїна.

Нараз у руїнах за вікном хтось засвистів мелодію повстанського маршу. Юзек спустив ноги з підвіконня, обсмикнув мундира й став струнко саме в ту мить, коли Лажевський входив до кімнати.

– Тс-с-с, – старший Шавелло приклав палець до губів. – Хай поки що відпочивають.

– До вечора недалеко. Вже по них ідуть, – відповів підпрапорщик. – Краще, щоб мали час помитись і прочуматись після сну.

Змінивши тон, він крикнув різким, «капральським» голосом:

– Підйом, підйом, вставайте!

Єлень простяг руку позад себе й, ледве розплющивши очі, шпурнув чобота. Магнето відскочив, спіймав чобіт на льоту.

– Ех ви,зелене військо!

– Де це ми? – спитав Густлік, сідаючи на ліжку.

– В Берліні, – чітко відповів Шавелло.

– Той, що відбій грає, кращий від того, що сигналить шикуватися. Правда, Магнето?

Прокинулись усі, повставали, розминали м'язи, які боліли після вчорашнього бою, а Єлень, взувши один чобіт, ганявся по кімнаті за Лажевським.

– Зелене військо, зелене! – вигукував підхорунжий, спритно викручуючись.

– Віддай! – спіймав його врешті Густлік, одібрав чобота і, взувши, притупнув. – Хлопці, та ж сьогодні Перше Травня! Все свято проспали.

– З водою погано, – нарікала Маруся, прямуючи до сусідньої кімнати.

– В бочку наносили! – гукнув їй услід Юзек.

– Ще перше не закінчилось. Встигнете до півночі посвяткувати, – ущипливо промовив Лажевський і гукнув: – Янеку!

– Чого? – відповів Кос, що вмився над мискою і витирав обличчя свіжим простирадлом.

– Ти чому не береш мене з собою?

– Тільки екіпаж потрібний. Навіщо ризикувати?

– Але вас за це доля покарала. Дають вам шостого до танка.

– Можу поступитися, – обізвався Віхура.

– Кого це дають? – запитав Янек.

– Командира.

– Навіщо він нам? У нас є свій! – гукнув Густлік, що саме голився.

– На біса! – вилаявся Саакашвілі. – Не треба!

– Офіцера полковник вам дає. Капітана. Та ще й росіянина.

Всі замовкли. Вмита й зачесана Маруся саме повернулась до кімнати з гарячим чайником у руках:

– Кому тепленької? – наливаючи до миски, спокійно запитала вона. – А що, капітан-росіянин гірший?

Костянтин Шавелло, який сидів найближче до дверей, схопився на ноги і скомандував:

– Струнко!

– Вільно, – промовив заходячи полковник. – Не доповідайте, я сам хочу вам доповісти, що водолаз перешкод не виявив. Можемо починати. А для зміцнення екіпажу я вам привів мінера-віртуоза, коли так можна сказати, – відступив од дверей, пропускаючи капітана.

До кімнати увійшов офіцер у радянському мундирі, в кашкеті з червоною зіркою, став струнко і тренованим рухом підкинув пряму долоню до чорного козирка.

Четверо присутніх на мить скам'яніли. Єлень щораз міцніше стискував бритву в руці, аж лопнула колодочка, проте він цього не помітив. Маруся стояла з нахиленим чайником, струмінь гарячої води лився на підлогу біля вікна. Саакашвілі безгучно розтулив рота, закрив, рвонув під шиєю коміра – клацнув об шибку відірваний ґудзик. Кос, осміхаючись, дивився в обличчя капітана, таке схоже на обличчя їхнього першого командира, і, штовхнувши пса, сказав:

– Привітайся, Шарику.

Собака глянув, немов запитуючи, чого від нього хочуть, підійшов до прибулого, байдуже понюхав його долоню і повернувся до свого хазяїна. Це було вирішальним фактором – обличчя всіх чотирьох умить змінилися, напруження щезло.

Капітан, як і личило за радянським статутом, не відриваючи руки від козирка, відрекомендувався:

– Капітан Іван Павлов, мінер.

....Тунель освітлювали яскраві електричні лампочки в дротяних сітках. Гув двигун пересувної електростанції, отруюючи вихлопними газами повітря, якого тут і так бракувало. На дні повзли зігнуті, порвані рейки, вилазили на невелику купу руїн, за якими виднів чорний отвір тунелю, що опускався вниз і зникав у воді і в темряві.

Кілька роздягнених до пояса саперів, обливаючись потом, кирками й лопатами копали рів під стіною. Почувши стугін танкового мотора й брязкіт заліза, підвели голови, розпростали спини, а один, витираючи піт з лоба, запитав:

– Оцей піде під воду?

– Еге ж, – відповів взводний, який наглядав за роботою. – Поспішайте, бо він хоч от стільки повітря під стелею мусить мати, – показав руками скільки. – Адже не підводний човен.

Знов узялися до роботи, прискорили навіть темп, час од часу поглядаючи в бік, звідки неквапом під'їздив «Рудий».

Танк зупинився. Густлік підняв руку до низького склепіння, подивився на відблиски світла в нерухомій воді.

– Пішов у танкісти, а з мене моряка роблять, – сказав до Коса. – Якби тут була Гонората, то сказала б тобі, що я про це думаю.

– Стеж за гарматою й прицілами.

– Не хвилюйся. Так заткну, що жодна краплина не просочиться.

Стрибнули на землю; за ними Томаш, Саакашвілі та Шарик вилізли переднім люком. Пес підбіг до води, хлебнув.

– Що ти п'єш, дурню? – буркнув Янек. – Ходи-но сюди.

Черешняк засунув у люк руку, дістав термоса й налив собаці в миску води.

– Як священик… – бурмотів у кошлате вухо. – Своє маєш, а до чужого носа пхаєш.

Під'їхав ваговоз, з кабіни вистрибнув капітан Павлов і наблизився до танкістів.

– Мені потрібне місце.

– З правого боку внизу. Кулеметник не їде, – доповів незичливо Кос; водночас він і весь екіпаж мов зачаровані дивилися саперові в обличчя.

– Я знаю танк, – спокійно відповів росіянин. – Треба багато місця. Все, що зайве…

– Вже викинули, – сказав Кос.

– Особисті речі теж у машину. Одержите перед станцією, в місці зустрічі з ударною групою Шавелла.

– Аби тільки з цієї проклятої діри вилізти… – пробурмотів Густлік.

– Як не виліземо, – відповів приглушеним голосом капітан, – то й не будуть потрібні. Однак хто не хоче, може не їхати.

Кос мозчав. Єлень оглянув обличчя танкістів і пояснив Павлову:

– Товаришу капітан, ми – екіпаж. Розумієте? Екіпаж. Або всі їдемо, або ніхто.

– Забирайте речі! – наказав Кос і додав, звертаючись до Єленя. – Візьми мої.

Троє членів екіпажу полізли до танка, а сапер мовив до сержанта:

– 3 самого початку дивитесь на мене, наче в мене на голові роги ростуть. Скажіть, у чому річ?

– У вас, громадянине капітан є, або, може, був близнюк?

– Двоє хлопців, – пожвавішав той і дістав з кишені фотографію. – Ванько й Сашко. Не близнюки, але схожі один на одного. Зараз із дружиною в Новосибірську. Туди Гітлер не дійшов. І я ввесь час був на японському кордоні. Тільки тиждень, як перекинули. І до польського війська. Не встиг поміняти мундира.

– Чому до польського?

– Мову знаю. Виріс під Житомиром. Там польських сіл чимало.

Густлік заніс два рюкзаки, Саакашвілі один, Шарик волік у зубах свою гаптовану подушку. Стали біля машини. Останнім насилу виліз Томаш із важенним мішком і чималим довгастим брезентовим пакетом.

Кос показав на відкритий люк.

– Прошу.

Пропустив уперед капітана й, минаючи Черешняка, кинув приглушеним голосом:

– Що це за мотлох знову?

Павлов, присвічуючи ліхтариком, розглянувся в танку. Кружальце світла впало на ротмістрів кашкет, що висів ліворуч од сидіння механіка.

– Чекаєте підвищення по службі?

– Ні. Поранений офіцер просив його кашкет до Берліна довезти.

Капітан кивнув головою і торкнувся ефеса шаблі.

– Механік – кавалерист?

– Грузин.

Капітан легко доторкнувся до снарядів, гарматного затвора, радіостанції, затримав погляд на орденах, на Хресті Хоробрих і Віртуті Мілітарі, а потім – на фотокартці, приклеєній до броні.