Чотири танкiсти i пес

Перед ним був роз'їзд і два тунелі. В одному, що завертав уліво, вдалині виднілося тьмяне світло, часом вихоплювався силует людини, яка ходила по рейках. Долинав гомін, схожий на шум розбудженого вулика. Інколи згори чулися приглушені вибухи і навіть кулеметна стрілянина.

В тунелі просто перед ним було темно, аж раптом блиснуло світло, загойдався в чиїйсь руці ліхтарик. Черешняк миттю припав до землі і застиг з автоматом напоготові.

Світло наближалося; потім затупотіли чоботи. Ще хвилина, і хлопець побачив шістьох німців, зігнутих під важкими рюкзаками. Попереду крокував унтер-офіцер. Дійшовши до роз'їзду, вони повернули вбік. При тьмяному світлі ліхтарика Томаш побачив, що під пахвами несуть буханки хліба, в одного з розірваного рюкзака виглядала ковбаса й консервні бляшанки. Крізь сморід мастил і металу запахло навіть чимось копченим – рибою чи м'ясом.

Коли постачальники відійшли далі, Черешняк підвівся. Радів, бо не довелося стріляти в людей, які несуть їжу. А втім, це, мабуть, на краще, адже ж нам належить дбати про те, щоб ворог не знав, що ми сюди пробралися. Якусь мить ще стояв на місці, але не давала спокою думка, звідки оті взяли стільки добра. Дедалі частіше ковтав слину, борлак ходив йому то вниз, то вгору.

Вийняв з кишені загорнений в хустину сухар, вкусив і поволі жував. Проте за кілька секунд сховав хліб і котячою, м'якою ходою подався в глиб правого тунелю.

Йти довелося недовго. За сто метрів од роз'їзду тунель перекрито якимись завісами з брезенту, а за ними темрява була не така густа. Ще кількадесят кроків – і Томаш побачив на лівій стіні важкі сталеві двері, трохи розсунуті на роликах. За ними чорніли товсті грати. З-за ґрат проникало тьмяне світло лампочок – вони ледь жевріли від напруги спрацьованих. акумуляторів.

Проте світла вистачало, щоб побачити вартового, сутулого солдата з багнетом на гвинтівці, який ритмічно прогулювався двадцять кроків в один бік і двадцять – у другий. Над входом до складу сірів великий напис. Томаш намагався прочитати його, але швидко відмовився від цієї марної роботи. Навпроти напису на рейках стояла невеличка дрезина.

Вартовий, пройшовши свої двадцять кроків, повернув назад. За його спиною від стіни тунелю відірвалася безшумна тінь, майнула ближче і зникла в темній ніші.

Це повторилося вдруге; за третім разом Черешняк вирішив подолати решту відстані. Пригнувшись і напружившись, мов рись до стрибка, мчав великими кроками. На свою біду, зачепив за шмат бляхи, і сполоханий вартовий прийшов раніше, зразу ж за смугою світла, що падало від складу.

Німцеві забракло часу підняти гвинтівку до пострілу, але, знаючи військове ремесло, він присів, напружив м'язи і вдарив багнетом перед собою. Черешняк заледве встиг зупинитися на бігу й відстрибнути вбік. Вістря багнета пройшло за кілька сантиметрів од нього.

Коротку мить дивилися один на одного. Томаш не хотів стріляти, а з автоматом у руці небагато міг удіяти. Вдався до хитрощів: глянувши за спину вартового, кивнув головою і зробив рух, мовби показуючи комусь – атакуй з тилу.

Німець трошки повернув голову, глянув назад, і ту ж мить Черешняк одбив гвинтівку вбік, ударив автоматом. Вартовий упав горілиць, головою в тінь.

Томаш озирнувся, прислухався – тиша. Підійшов до ґрат і запитав, схований ще сталевими дверима:

– Є там хто?

Тиша.

Оглянув здоровий висячий замок і почухав потилицю – ані відімкнути, ані розбити. Просунув руку, обмацуючи гайки, якими закріплено грати. Витяг свого французького ключа і заходився відкручувати.

Їй-право, якщо швидко впорається, то зробить подарунок екіпажеві. Сержант Кос, можливо, не дуже зрадіє, але Густлік – напевно.

Коли Томаш, засунувши за халяву два запасні магазини, попрямував до роз'їзду, Кос глянув на годинник капітана і запропонував:

– Сідайте. Порадимось.

Умостився на шпалі навпроти Павлова. Григорій і Густлік присіли на ящик із толом. Шарик підійшов до командира, коротко гавкнув.

– Так, звичайно, і ти, – кивнув сержант.

Пес, присунувши морду до Янекового вуха, тихенько гарчав, немов пояснюючи якусь складну, важливу річ.

– Чекай-бо, чекай, шибенику! Зараз усе з'ясується… Янек покрутив головою, повертів пальцем у вусі, бо йому залоскотало від того собачого шепоту, і мовив до сапера:

– Чи далеко звідси до місця, де треба закласти міну? Хоч приблизно…

– Скажу точно: триста сорок метрів. Можна визначити по сигналах, встановлених перед станцією для машиністів.

– Треба б роздобути німецького мундира, взяти мішок на спину… – міркував Густлік.

– А яким вернешся? – спитав Саакашвілі. – У вигляді порошку?

– Коли взагалі дійдеш… – сказав Кос. Хвильку мовчали; потім обізвався капітан:

– Проте треба заризикувати. Кожен, хто закриває собою бійницю дзота або веде на таран літак, знає, що не повернеться, а тут є шанси, хоч дуже невеликі.

– Я піду, хай йому грець! Найбільше з усіх вас підніму.

– Не підеш! -обрізав Павлов,

– А хто мені заборонить? – підводячись, гостро спитав Єлень.

– Я тут командую, і я піду! Це робота сапера.

– Ні! – рішуче втрутився Кос.

Глянув на Шарика, погладив його по голові. Пес добродушно гарчав, тупцюючи на місці.

Шарик, звичайно, не знав, про що йдеться. Природа не обдарувала його здатністю розуміти людську мову, зате наділила чудовим нюхом і слухом, який безпомилково відрізняв відтінки кожного слова. Вже деякий час пес відчував: саме тут, у цій великій норі, зростає напруження найближчих йому людей. Він дуже хотів їм допомогти і дедалі нетерпеливо чекав, поки Янек перекладе бойове завдання на мову зрозумілих команд.

Колись давно трапилося щось схоже – була ніч, слабкий запах люлькового тютюну на дні шолома, і Янек просив його відшукати власника цього запаху. Він довго біг крізь темряву, боровся, боліла розірвана шкіра, а потім настала радість, яка сповнила все його єство… Шарик пригадує це, мов крізь імлу, бо дев'ять місяців у собачому житті – то приблизно п'ять років у людському.

Цього разу, однак, завдання простіше. Йдеться про те, щоб по команді тягти важкого пакета й по команді кинути його, а потім швидко повернутись до Янека по похвалу. Так думає Шарик, тримаючи в зубах шлейки, мов шори. Міцно впираючись лапами в бетон, тягне брезентовий саперський мішок. До нашийника прив'язана мотузка; її смикають, і водночас лунає команда:

– Стій!

Пес чудово розуміє це слово, отже, зупиняється, чекає.

– Поклади, – воднораз із командою мотузку тричі смикають.

Шарик розціплює зуби, випускаючи шлейки, повертає і біжить до Янека.

– Ось тобі, бери нагороду, – Кос простягає йому на долоні шматок консервованого м'яса, гладить і дряпає за вухом. – Ще раз, але тепер будь розумний. Будеш?

Пес гавкнув, запевняючи, що буде. Потім радо схопив зубами шлейки, на яких висить новий вантаж, і знову потяг – аж доти, коли вже без команди Коса смикають мотузку – сигнал, що треба зупинитися, а потім тричі – що повинен залишити вантаж і вертатися.

– Хороший, хороший пес! – Кос обняв голову Шарика й рішуче промовив: – Починаємо.

Підохочений сержантовим жестом, Шарик узяв у зуби шлейки, глянув розумними очима, немов запитуючи, чи вже можна вирушати.

– Вперед! – наказав Кос.

– Час добрий, – докинув капітан.

Усі троє мовчки дивилися, як у темному отворі каналу зникали клубки мотузки.

– Всього толу не встигне, – сказав Павлов, – але того, що перенесе, напевне, вистачить.

Тягнучи темним каналом свій вантаж, Шарик спочатку чув ще позаду розмову Янека й сапера, а потім тільки шарудіння брезенту по бетону. Не злякався, коли, дійшовши до вужчого місця, натрапив на товстий металевий кабель, бо легко прослизнув мимо нього.

Спершу було темно, але дедалі ставало видніше; трохи згодом долинув якийсь гомін.

Шарик нашорошив вуха, пішов повільніше. Запахло ворогом, але пес знав: поки не смикнуть за мотузку, йому не можна ні зупинятися, ані повертати. Обережно виглянув крізь пролом у стіні.