-->

Чотири танкiсти i пес

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Чотири танкiсти i пес, Пшимановський Януш-- . Жанр: Военная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Чотири танкiсти i пес
Название: Чотири танкiсти i пес
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 297
Читать онлайн

Чотири танкiсти i пес читать книгу онлайн

Чотири танкiсти i пес - читать бесплатно онлайн , автор Пшимановський Януш

Повість «Чотири танкісти і собака» розповідає про бойові будні бійців танкової бригади імені героїв Вестерплятте 1-ї армії Війська Польського. Переконливо і правдоподібно описує автор великі і малі події з повсякденного фронтового життя своїх героїв, показує, як зароджувалося і міцніло на важких дорогах війни бойову співдружність і братерство польських і радянських воїнів.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

Але підхорунжий не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.

Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.

– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.

Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.

– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:

Криваво блиснув зуб тупий,
Взяв «тигра» на приціл і бий…

– Годилося б… – почав Янек.

– Ноші готові, – перебив його Шавелло.

– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я взяв її в цьому будинку з бібліотеки.

Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.

– Піднесіть його ближче до вулиці.

– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.

– Не мудруй! – різко обірвав Янек.

Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.

Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Черешняк і Маруся з собакою.

– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.

Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.

– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.

– Не треба.

– Вірите в чудеса?

– Ні. В друзів.

– Візьміть тимчасово.

– Не треба. Екіпаж повний.

– З псом?

– Теж солдат. Пайок одержує…

Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.

– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.

– Що таке? – запитав полковник.

– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.

– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.

Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:

– Піхота… на мою команду, вогонь!

Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.

В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.

Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.

– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.

– Таж не дають.

Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.

– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…

– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.

– …повернення п'яти солдатів ударної групи.

Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.

– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.

– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.

– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?

– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.

– Ходімо.

Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадоволена.

– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?

– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.

На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже готові, працював над «А».

Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:

– Заграй. Йому було б приємно.

Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:

Роками йде смертельний бій
За волю – не за славу…

За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.

Пароль і відгук твій і мій
Це – Сталінград, Варшава.
І на обох нас рветься «тигр».
Вогнем по «тигру» я і ти,
Вогнем і я, і ти!

Томаш хотів сказати, що війна незабаром закінчиться, тож люди не повинні гинути, але, пригадавши, слова Густліка над Одером, нічого не сказав і грав далі.

Займався день, і було відомо – не всі дочекаються ночі, бо, щоб скінчилася війна, треба ще цю станцію під землею здобути. Либонь, десь у іншому місці й перечекали б, та тут, у Берліні, не можна. Треба здобувати.

Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ

До штабного підвалу крізь закладені мішками вікна сочилося холодне світло. Похмуро тут було й на перший погляд майже порожньо. Лише коли очі звикали, можна було розрізнити силуети офіцерів та солдатів, які спали на лавках, сиділи під стінами. Не спав тільки черговий телефоніст у кутку й двоє, що схилилися над столом, у крузі світла акумуляторної лампочки. Полковник і сержант дивилися один одному в очі, як після стомливої дискусії, а може, навіть, суперечки. Мовчали.

На столі лежав намальований Косом ескіз: те, що було видно з даху будинку в районі станції. Поряд – невеличка книжечка, яку Стасько витяг з бібліотеки в жовтому будинку, і розгорнений, вклеєний у неї план берлінського метрополітену.

Врешті полковник підсунув тарілку з нарізаним хлібом, ніж і відкрив бляшанку консервів.

– Їж.

Сержант намащував чорний хліб тушонкою, а офіцер говорив.

– Твій ескіз поверхні й план підземної мережі збігаються з нашими. Правда й те, що там, де затопили тунель, не повинно бути їхніх постів.

– Не повинно, – кивнув Кос, жуючи хліб.

– Я зважував усі «за» і «проти». А тепер час кінчати дискусію, – урвав полковник. – Переходимо до дій.

Сержант хотів устати, але командир полку простяг руку й притримав його за плече.

– Їж. Протягом дня візьму в саперів водолаза, перевірю, чи під водою нема перешкод… Ризик великий, але на одній шальці терезів – шанс здобути станцію та прорватися до рейхстагу, а на другій – життя п'яти людей.

Кос проковтнув кусень хліба, додав квапливо:

– І пса.

– Танкістів і пса, – ледь помітно всміхнувся полковник, кивнувши головою, і наказав: – Зараз усьому екіпажеві відійти з танком у спокійніше місце і спати. Сам розбуджу.

Крізь відчинене вікно на першому поверсі видніла башта «Рудого», вкрита пилюкою, з-під якої ледве просвічувала зелена фарба. В ніші сидів з автоматом на колінах вартовий Юзеф Шавелло. Тепле повітря смерділо пилюкою й горілим.

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название