Чотири танкiсти i пес
Чотири танкiсти i пес читать книгу онлайн
Повість «Чотири танкісти і собака» розповідає про бойові будні бійців танкової бригади імені героїв Вестерплятте 1-ї армії Війська Польського. Переконливо і правдоподібно описує автор великі і малі події з повсякденного фронтового життя своїх героїв, показує, як зароджувалося і міцніло на важких дорогах війни бойову співдружність і братерство польських і радянських воїнів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Але підхорунжий не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.
Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.
– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.
Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.
– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:
– Годилося б… – почав Янек.
– Ноші готові, – перебив його Шавелло.
– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я взяв її в цьому будинку з бібліотеки.
Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.
– Піднесіть його ближче до вулиці.
– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.
– Не мудруй! – різко обірвав Янек.
Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.
Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Черешняк і Маруся з собакою.
– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.
Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.
– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.
– Не треба.
– Вірите в чудеса?
– Ні. В друзів.
– Візьміть тимчасово.
– Не треба. Екіпаж повний.
– З псом?
– Теж солдат. Пайок одержує…
Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.
– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.
– Що таке? – запитав полковник.
– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.
– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.
Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:
– Піхота… на мою команду, вогонь!
Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.
В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.
Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.
– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.
– Таж не дають.
Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.
– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…
– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.
– …повернення п'яти солдатів ударної групи.
Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.
– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.
– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.
– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?
– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.
– Ходімо.
Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадоволена.
– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?
– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.
На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже готові, працював над «А».
Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:
– Заграй. Йому було б приємно.
Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:
За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.
Томаш хотів сказати, що війна незабаром закінчиться, тож люди не повинні гинути, але, пригадавши, слова Густліка над Одером, нічого не сказав і грав далі.
Займався день, і було відомо – не всі дочекаються ночі, бо, щоб скінчилася війна, треба ще цю станцію під землею здобути. Либонь, десь у іншому місці й перечекали б, та тут, у Берліні, не можна. Треба здобувати.
Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ
До штабного підвалу крізь закладені мішками вікна сочилося холодне світло. Похмуро тут було й на перший погляд майже порожньо. Лише коли очі звикали, можна було розрізнити силуети офіцерів та солдатів, які спали на лавках, сиділи під стінами. Не спав тільки черговий телефоніст у кутку й двоє, що схилилися над столом, у крузі світла акумуляторної лампочки. Полковник і сержант дивилися один одному в очі, як після стомливої дискусії, а може, навіть, суперечки. Мовчали.
На столі лежав намальований Косом ескіз: те, що було видно з даху будинку в районі станції. Поряд – невеличка книжечка, яку Стасько витяг з бібліотеки в жовтому будинку, і розгорнений, вклеєний у неї план берлінського метрополітену.
Врешті полковник підсунув тарілку з нарізаним хлібом, ніж і відкрив бляшанку консервів.
– Їж.
Сержант намащував чорний хліб тушонкою, а офіцер говорив.
– Твій ескіз поверхні й план підземної мережі збігаються з нашими. Правда й те, що там, де затопили тунель, не повинно бути їхніх постів.
– Не повинно, – кивнув Кос, жуючи хліб.
– Я зважував усі «за» і «проти». А тепер час кінчати дискусію, – урвав полковник. – Переходимо до дій.
Сержант хотів устати, але командир полку простяг руку й притримав його за плече.
– Їж. Протягом дня візьму в саперів водолаза, перевірю, чи під водою нема перешкод… Ризик великий, але на одній шальці терезів – шанс здобути станцію та прорватися до рейхстагу, а на другій – життя п'яти людей.
Кос проковтнув кусень хліба, додав квапливо:
– І пса.
– Танкістів і пса, – ледь помітно всміхнувся полковник, кивнувши головою, і наказав: – Зараз усьому екіпажеві відійти з танком у спокійніше місце і спати. Сам розбуджу.
Крізь відчинене вікно на першому поверсі видніла башта «Рудого», вкрита пилюкою, з-під якої ледве просвічувала зелена фарба. В ніші сидів з автоматом на колінах вартовий Юзеф Шавелло. Тепле повітря смерділо пилюкою й горілим.