Чотири танкiсти i пес

Розвідники заслухалися, розуміли пісеньку. Дехто вже підспівував. Юзек Шавелло задивився, мов на ікону, на Марусю. Дівчина похилила голову, витираючи хусточкою підозріло вологі очі,

Розділ XXІ ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ

Битва за шлюз після чотирьох навальних атак на якийсь час затихла. Під лісом догоряла німецька автомашина.

Кос лежав горілиць, спершись на мішки з піском, дивився крізь голі крокви в небо, пестив пальцями затвор снайперської гвинтівки, яку приніс Густлік, – війна змусила хлопця полюбити зброю.

У повітрі стояла тиша, лише від фронту зрідка постукував одинокий кулемет. Янек зітхнув, поправив цеглу під головою, що правила йому за подушку, і оглянувся на Густліка – той, доснідуючи, витирав хлібом рештки жиру з казанка.

– Така ж сама, як та, що її сибіряк подарував під Студзянками.

– Краща, бо нова, – з гордістю промовив Єлень, поплескуючи гвинтівку по прикладу, а потім розправив мундира на животі й сказав: – Не люблю воювати на голодний шлунок. Тепер можуть починати.

– Можуть. Навіть танки зуміємо затримати на мінних полях. Але найкраще, щоб почекали сигналу.

– Ти думаєш, він дійшов? – запитав Саакашвілі, який сидів з біноклем біля бійниці й стежив за полем.

– У нього був шанс. Невеликий, але був.

– Повірять йому?

– Напевно. – Густлік махнув рукою. – Тільки глянуть – зразу зрозуміють, що сам не вигадає такого.

– Повірять, – підтвердив Кос і сідаючи глянув у небо. – Сонце сходить. Або наші, або німці повинні починати…

Немов у відповідь, гримнули невидимі міномети, у повітрі завили міни й, пролетівши над будинком, вибухнули на подвір'ї.

– Цими горщиками мурів не розіб'ють, – буркнув Густлік, нахилившись до Янека. – Хіба що нас залякати хочуть…

Знову гепнули дві міни, цього разу ближче, осколки сипонули по даху.

Григорій, зігнувшись під стіною, виглянув через бійницю і доповів:

– За «Рудим» гармату лаштують. Янек узяв у нього бінокля.

– Підпалюй.

– Що?. – здивувався грузин.

– Ожеред. Солома висохла.

– А «Рудий»?

– Де запалювальні? – спитав Янек, висмикнувши з кулеметної стрічки кілька звичайних патронів.

Єлень добув із кишені жменю патронів з чорними вершечками і мовчки почав закладати пусті місця в стрічці.

– Швидше, чорт забирай! – квапив Кос, – Чому в кишенях носиш?

Знову засвистіли міни, танкісти попадали на землю, почекали, поки вибухнуть. Заледве під свист осколків підняли голови, Густлік, усміхаючись, відповів командирові:

– Щоб жеребкування не програти, як тоді.

Янек схопився за кулемета, притис до плеча приклада, однак Григорій перешкодив йому.

– Ні! – рвонув Коса, й обидва скотилися між мішки. – Там же «Рудий»!

У цю мить блиснуло, гримнуло, і град цегляних уламків обсипав танкістів. Лише після цього почули, як стріляє гармата. Кос потягнув за мішок, звалив його на Григорія і, припавши до кулемета, випустив довгу чергу.

Задиміла солома, яка закривала «Рудого», поповзли по ній вогники, замиготіли щораз ширшим колом, мов квітка соняшника. Поки артилеристи встигли вистрелити вдруге, вибухнув бак, підкинувши вгору хмару червонястого диму.

На хвилю запанувала тиша. І тут розірвався снаряд у гарматі, підкинув її і розірвав ствола. Почали рватися снарядні ящики. Затихли міномети. Григорій, скам'янівши, дивився у вогонь, що пожирав улюблену машину, по щоках збігали сльози.

– Ну, чого ти? – Кос добув з-поміж мішків шаблю і подав її грузинові таким жестом, як дитині дають улюблену іграшку, щоб перестала плакати. – Інакше не можна було.

З лісу на повному ходу вискочив низький броньований гусеничний тягач з польовою гарматою. Описавши дугу на полі, зупинився між деревами, проте поодаль від ожереду. Кос зрозумів – настала хвилина, якої вони побоювались, і наказав Єленю:

– Бери кулемета й гайда до бункера з Григорієм.

– Я б хотів…

– Не поспішай підривати міни. Лише коли танки в'їдуть на подвір'я.

– Янеку, але ж…

– Виконуй, – суворо перебив його Кос.

Єлень мимоволі підвів руку, немов для того, щоб віддати честь, і злегка виструнчився. Мовчки взяв одною рукою кулемета, другою обняв Саакашвілі. Пішли. Вже на сходах Густлік оглянувся на Коса, який застиг біля бійниці, притиснувши приклад снайперської гвинтівки до плеча.

У прицілі Янек бачив чорний ствол гармати, який дивився йому просто в обличчя.

З лісу вибігла обслуга, миттю відчепила гармату. Тягач од"їхав поміж дерева, а солдати сховалися за щитом. Не видно нікого, аж ось з-за стовбура, зігнувшись, виходить заряджаючий зі снарядом в руках. На долю секунди його плече опинилось у скельці прицілу, і палець лагідно натиснув спуск. Гримнув постріл, солдат пустив снаряда й нирнув у траву.

Кос, знаючи, що тепер дорога кожна секунда, перебіг на горище, сховався за грубезним камином і, схвильований, чекав пострілу польової гармати.

Від удару здригнувся будинок – снаряд зніс ріг разом із бійницею. Янек скочив уперед, приліг на розбитій цеглі й прицілився.

Командир гармати висунувся, дивився на будинок, звідкіля йшов дим, підняв руку для нової команди, та не встиг – куля влучила йому в голову.

Але навідник помітив блиск на даху біля димаря, вніс поправку і, взявши команду на себе, наказав:

– Вогонь!

Гримнув постріл, артилеристи поспіхом зарядили втретє.

Навідник в окуляр прицілу бачив, як над будинком здіймається курява, а підкинуті вибухом крокви, падаючи, збивають черепицю.

Вистреливши в командира гармати, Янек одразу кинувся на сходи і вже знизу почув другий вибух снаряда, удар крокви об дах і лускіт битої черепиці. Коли біг вздовж стіни, крізь віконце у хвіртці вистрелив ще раз.

Звідси гірше було видно гармату, ніж зверху, – над зоряним полем заледве виставав кінець ствола й горішня частина щита з прямокутним віконцем для наводки. Янек прицілився у цей чорний прямокутник і застиг.

Зверху й досі падали уламки черепиці та цегли, але Кос стояв непорушно. Тільки палець на спуску згинався лагідно й поволі, щоб непомітно перейти межу пострілу.

Куля розбила приціл, поранила навідника, який, вхопившись руками за голову, спіткнувся об лафета, впав у траву. Солдат хотів допомогти йому, але дістав кулю в лікоть руки, що висунулася з-за щита.

Німці розгубилися, попадали ниць на землю, ховаючись од куль. Гармата замовкла.

Тишу порушив гуркіт моторів. З-поміж дерев виповзли три танки з десантниками на броні, зупинилися на узліссі.

За хвилину до них приєдналися дві самохідні гармати. Кутасті сталеві потвори грізно зиркали чорними отворами гарматних стволів. Рівно туркотіли мотори, і нервово здригалися антени.

Командир дивився у перископа: зораний, положистий схил, а на ньому корпуси обгорілих машини й танка, гармата без обслуги, кільканадцять трупів. А ще далі об'єкт атаки – пошарпаний снарядами будинок з вищербленим на висоті другого поверху рогом і мур навколо шлюзу. Повернувши перископа праворуч, побачив два танки, вліво – дві гармати-самохідки.

– Штурмові гармати? – запитав у мікрофон.

– Готові, – пролунала в навушниках відповідь, над баштою висунулася рука в товстій шкіряній рукавичці, стверджуючи готовність відкрити вогонь.

В танку не було чути ані пострілу, ані свисту кулі, яка викресавши іскру об сталь, рикошетом влучила в підняту долоню. Навушники зойкнули гнівом і болем.

– Увага! – скомандував командир. – Всім танкам і самохідкам…

П'ять гармат повели стволами і плюнули вогнем.

П'ять снарядів зруйнували ріг будинку, провалили мур, підняли вгору фонтани вибухів.

Крізь бійницю в бункері Густлік бачив той залп ї вдруге подумав, що вночі перед форсуванням Одеру марно наснився йому шлюб. Схопив казанка, здув з води вапняну пилюку, ковтнув кілька разів, а решту вихлюпнув на голову Григорію, який і досі сумував за «Рудим».

– Ти що, здурів? – зірвався з місця грузин.