Чотири танкiсти i пес

Полковник, не відриваючись од бінокля, дивився в оглядову щілину на плоскі луки передпілля, на будинки в місті, обрамлені зеленню й білим шумовинням розквітлих садів. Трохи далі ліворуч над обрієм здіймалися в небо два стовпи диму. Звідти долинав гуркіт гармат, які методично щось обстрілювали. А на лінії фронту було більш-менш спокійно – тріщали кулемети, вели вогонь дві або три батареї батальйонних мінометів.

– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.

– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.

– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…

– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.

– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.

Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешняком, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.

Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.

– Де ваш шлюз?

– Не видно.

– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.

– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…

– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?

– Ні.

– Під будинками?

– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…

– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешняк і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.

– Здалека?

– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…

– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з завісів, дві армії туди підуть.

– Є прохання, товаришу командир полку…

– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.

– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.

Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.

– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…

– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,

І вийшов.

– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.

– Яке?

– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити приєднатися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…

– Що казав?

– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.

Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:

– Згода.

Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешняком як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.

– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.

– Якого біса?

– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.

З сусіднього окопу, виритого у валі, заторохтів кулемет. Пласкою дугою, немов залізний прут, розпечений у вогні, небо перекреслила довга трасуюча черга.

Розділ XXІІ ПОВІДЬ

Снаряди кришили бетонну баню бункера. Тріщина на лівій стіні з кожним ударом більшала, аж врешті стала довгою щілиною з нерівними вищербленими берегами, крізь яку до бункера зазирнув світанок. Брудний воєнний світанок, що сіявся із задимленого неба, мов осіння мжичка.

Густлік підвів червоні від диму очі, зітхнув і прошепотів:

– Того сигналу не діждемось.

Вистрелив з автомата в солдата, який підвівся, щоб кинути гранату. Німців було кільканадцять. Вони ховалися за рештками муру, в руїнах будинку, вичікуючи слушної миті. Раніше чи пізніше якийсь із них влучить у бійницю – і кінець, думав Єлень, хіба що перше цей бетон звалиться нам на голови.

На щастя, руїни захищали бійниці спереду, й снаряди влучали в бункер під гострим кутом, одбивалися рикошетом і, несамовито завиваючи, падали на мінне поле, вибухали разом із заритими в землю мінами.

Густлік знову глянув у щілину й спочатку не повірив, протер очі – сіро-блакитне небо прорізала червоняста смуга трасуючої кулеметної черги.

– Червона! – заволав Єлень, перекрикуючи гуркіт бою.

Не відповів йому ні Григорій, який стріляв з кулемета, ні Янек, який чатував зі снайперською гвинтівкою в руках.

За тих кілька хвилин, що минули, відколи осколок розбив Черешнякову гармошку, вони змінилися до невпізнання – Саакашвілі роздряпав до крові об бетон поранену щоку, Янекові під тюрбаном з мокрого рушника посиніли скроні. Обидва потемніли від диму, дивилися глибоко запалими очима, жадібно хапали ротом повітря. Відступаючи й знов підскакуючи до бійниць, хитались, оглушені безнастанним гуркотом, очманілі від порохового диму.

Патронні гільзи вкривали підлогу, дзвеніли при кожному кроці.

Кос підкинув до плеча гвинтівку, прицілився і вистрілив. Німець випустив гранату із зірваним запобіжником, чавунне яйце, вкотившись між цеглини, вибухнуло й розкинуло їх на всі боки.

Один танк зрушив з місця, підповз ближче, намагаючись знайти позицію, з якої міг би послати снаряда в бійницю.

– Друга! – крикнув Густлік, показуючи на низьку вишневого кольору чергу, й простяг руку до перемикача.

– Почекай, – стримав його Кос.

– Аби встигнути. Фріци відчувають, що цей сарай довго не вистоїть. Лізуть, як собаки до кістки.

– А може, це ще не сигнал?

Перегукувались, не відходячи від бійниць. Затріщав Єленів автомат, йому завторив Григоріїв кулемет, ляснув поодинокий постріл Янекової гвинтівки. Друзі, покусуючи губи, напружено чекали третьої черги.

Янек поклав руку на перемикача. Якби навіть у цю ж мить завалилася стеля, або граната влетіла досередини, то ще й тоді останнім зусиллям крутнув би металевого важільця. І якщо це справді сигнал, якщо висока вода досягне Рітцена, коли солдати підуть в атаку… Тоді ніхто не зміг би сказати, що Коса передчасно призначено командиром.

– Третя, – тихо прошепотів, побачивши, як по брудному небі промчала червона стрічка.

– Третя! – крикнув хрипким голосом.

На всіх обличчях засяяла усмішка, й Кос, зітхнувши з полегкістю, крутонув важіль детонатора. Ця мить надала сенсу всій їхній боротьбі. Натягли глибше шоломофони. Янек притиснув долонями до вух мокрого рушника.

Ще секунду чекали, осміхаючись, вибуху. Потім усмішки заступило розчарування.

Кос удруге крутонув ручкою і знов мить чекав надаремно. Розбив прикладом коробку перемикача, вирвав проводи й притиснув їх до контактів акумулятора. Стояли непорушно й чекали, хоч знали вже, що вибуху не буде.

Янек зірвав рушника з голови, кинув його в куток. Відчував, як долоні стають вологими, а по спині стікає струминка холодного поту. Марно, все марно…

До дійсності повернув їх близький вибух снаряда. Машинально обстріляли передпілля і знов зачаїлись із зброєю в бійницях, розуміючи, що найголовнішого вони вже не здійснять.

Нараз Густлік завив, мов поранений звір. Скочив, шарпнув за двері, що вели до сховища, повернув ключа й ще раз шарпнув, майже вириваючи замка.

– Заколю ту свиню!

– Стій! – Кос підскочив до нього, вхопив за руку.

– Глянь! – Густлік вирвав долоню.

Показав на розірвані кабелі, що стирчали під стелею, та обер-ефрейтора, який сидів у кутку із закривавленими губами, закриваючи голову від удару.