Чотири танкiсти i пес

Вгорі ревли літаки, поряд дзявкали гармати.

Освітлювальна ракета погасла, прострелена зенітками. І тут у мороці почувся свист бомб, дедалі дужчий й дужчий. Стрибати чи ні, вагався Томаш.

Спалах розірвав нічну темряву. Одна бомба впала на майдан. Вибуховою хвилею Черешняка кинуло у воду.

Гармати захлинулися, кілька артилеристів пробували гасити автомашину. Поступово стрілянина вщухла, затихло гудіння літаків.

Командир батареї наказав перенести убитого артилериста до сіней цегляного будинку. Сам відійшов убік, зняв каску й, витираючи спітнілого лоба, прошепотів:

– Хто б це міг зробити? Партизани в Німеччині?

Не міг збагнути, хто вбив солдата, а думка про більшовицьких партизанів, що діють в самому серці Німеччини, здавалась безглуздою. Довгу хвилину дивився нестямно у воду, освітлену червоним сяйвом пожежі, захаращену поламаними меблями, бляшанками й пляшками. Під мостом у райдужній плямі колихалася бочка з-під бензину. Брязкіт гарматних затворів повернув до дійсності. Офіцер випростався й попрямував до гармат.

Лише тепер здригнулася подвійна мотузка, що звисала з третього поверху вздовж цегляної стіни аж до води. Вільний кінець її нап'явся, другий швидко пішов угору, а потім упав, плеснув об воду і вмить занурився, не залишаючи й сліду.

На воді кружляло крісло ніжками догори, потім повільно поплило за течією. З-під крісла виринув круглий, як у риби, рот, хапнув повітря і знову зник під водою.

Черешняк плив під водою, прикриваючись кріслом. Мав надію, що непоміченим вирветься за місто, а там піде легше. Збігали довгі хвилини, береги каналу темнішали, все тихіше ставало навколо.

Відпливши далеченько від пожежі, Черешник намацав твердий грунт під ногами. Йти було легше, ніж плисти, хоч поспішати не міг анітрохи – крісло не могло плисти швидше за течією, та й звідки було знати, чи не слідкують за ним з берега спостережливі очі досвідченого розвідника.

Канал тягся між двома насипами. Попід берегами трохи заріс ситником і очеретом, а посередині ліниво котив свої води. Десь недалеко точився бій – щохвилини лунали приглушені черги – затихали і знов починали тріщати то далі, то ближче. Гупали міномети, сичали білі освітлювальні ракети та сигнальні кольорові.

У сяйві неспокійних відблисків видно було різний мотлох, що плив за течією: дюралеву фляжку, німецького кашкета, якусь темну масу – може, труп собаки, а може й людини.

Усе це супроводило Черешняка довгі хвилини, а може й години. Він утратив відчуття часу. Холодні корчі зводили м'язи, голова гула. Хлопець знав єдине – канал веде на північний схід, і кожен метр наближає його до своїх.

Однак настала хвилина, коли Томаш почав сумніватися, чи встигне. Наші тут могли відступити на кілометр або два – на війні всяке буває. Якщо так, то все пропало, пропадуть і чоботи, залишені в тому цегляному будинку біля майдану, де стояла батарея.

Покірно брів у воді, аж коли помітив – канал завертав. Подумав, що звідси вже недалеко. Прискорив ходу. Навіть трохи забув про обережність, аби тільки швидше побачити, що за поворотом.

За поворотом вода розливалася ширше, але саме тут у найвужчому місці фляжка й кашкет зупинилися в густих спіралях колючого дроту, які загачували канал. На засіках осіли ганчірки, гілля, очерет, якісь інші предмети, так покалічені війною, що їх годі було розпізнати. Вода насилу пробивала собі шлях, булькала, біліла піною.

Томаш зупинив своє крісло, що стирчало догори ногами, мов щогли фрегата, з яких здерто вітрила. Боявся заплутатись у дроті, чекав, не знаючи, що діяти далі, відчуваючи, як деревіють з холоду м'язи.

Повіки важчали, очі самі заплющувалися. На якусь мить, може, навіть задрімав.

Раптом стрілянина посилилась. Міна вдарили в воду зірвала вгору колючу спіраль. Кілька ручних гранат вибухнуло на насипі. Почулися вигуки німецькою мовою:

– Лівіше, лівіше… Стривай… Швидше, чорт забирай!… На поміч… Вогонь!

Зразу ж за валом цокотів кулемет, миготіли червоні відблиски біля дула. У відповідь вдарили інші кулемети, густо засвистіли кулі, й раптом залунав окрик, найпрекрасніший за всі, що їх Томаш сподівався почути.

– Ура-а-а! Ура-а-а!

Захриплі голоси наближалися. Німці вихопились на насип, за ними наші піхотинці. Зійшлися у блискавичному двобою, кілька упало, а живі побігли дальше.

Один з німців, який мить тому відбивався багнетом, а потім упав, тепер зірвався на ноги, забіг у воду, поплив на той берег. Коли минав затоплене, сперте об дроти крісло, пішов раптом під воду, немовби затягнений виром. Хвилину ще дриґав руками, булькав і затих.

Звуки бою відкотилися далі, а з-за насипу долинули нові голоси.

– Окоп є. Тільки поглибити.

– Став трубу.

Черешняк підвів голову, прислухався.

– Давай сюди міни.

– Я ж не кінь.

Тепер знав напевно, що свої. Вдихнув повітря в груди і крикнув:

– Гей, земляки!

– Хто кликав? – показалися голови й дула карабінів.

– Я.

– Що за я? – грізним басом запитав якийсь солдат. – Де ти?

– У воді.

– То вилазь.

Черешняк одштовхнувся від крісла, швидко переплив канал, але на берег ледве виліз – так знемігся.

– Наш піхотинець і в тилу залишився? – недовірливо запитав солдат.

– Ні.

Томаш намагався встати, але впав на коліна, бо ноги не слухалися.

– З того боку фронту, – сказав тихо. – Ведіть до командира полку.

Не пам'ятав, якою дорогою привели його до підвалу покаліченого снарядами будинку, де тимчасово розмістився командний пункт – телефони, радіостанції, а в глибині покладені на бочки двері, що правили за стіл – над ними схилилися офіцери й креслили кольоровими олівцями на картах.

Томаш розповів усе командирові полку, який сидів під стіною на лавці і уважно слухав. Говорив, стоячи перед командиром за два кроки в забрудненому мокрому порваному мундирі. Вода ще капала з одягу, розпливалась у темну, щораз більшу калюжу навколо босих ніг.

Полковник помовчав, тоді сказав до одного з штабних писарів, вищого ніж інші на зріст:

– Дайте йому сухого мундира й рушника. Зубом на зуб не попадає.

Телефоніст подав трубку.

– Чотирнадцятий з Росомака відізвався.

– Далеко дійшов?… Ну, бачиш Берлін?… Натисни. Що до світанку, то твоє… Нема такого лугу, де б піхотинець не сховався. Пригрій мінометним вогнем… Доповідай за годину.

Полковник оддав трубку й далі дивився на Черешняка, який встиг надягти чисту сорочку й застібав трохи затісні штани.

– Пий, – налив з фляги в кухля, подав і почекавши, поки солдат вип'є, запитав: – Розігріло?

– Так. – Томаш усміхнувся, струсив останню краплину горілки на землю.

– Значить кажеш, що як дам чергу з кулемета над тим шлюзом, то роти можуть іти в атаку через греблю, бо твої затоплять місто, скують вогонь противника.

До підвалу вбіг задиханий патрульний хорунжий. Війна його трохи пошарпала, але порівняно з іншими офіцерами вигляд мав непоганий. Легко пізнати, просто з училища.

– Громадянине… – почав доповідати.

– Почекайте, – зупинив його командир і знов звернувся до Черешняка. – Один кулемет, якщо з нього добре пристрілятися, може на греблі знищити десятки людей.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин почекати не стріляючи, – повторив Томаш, якому з утоми заплющувалися повіки й злегка тремтіло плече.

– Пройшов лінію фронту, – пояснив командир хорунжому, який стояв виструнчившись. – Вчора вранці німці полонили екіпаж його танка, проте вони не тільки втекли, але й оволоділи шлюзом вище Рітцена… Покиньте тягнутися, починайте думати, – додав неприхильно.

– Екіпаж танка? – здивувався хорунжий.

– Танка, – підтвердив полковник. – Як його звати?

– «Рудий», – промовив Томаш.

– А командир сержант Кос, – доповнив хорунжий.

– Звідки знаєте?

– Передучора опівдні я арештував шпигуна, який мав документи на прізвище Яна Коса. Я відіслав його до штабу армії.