Чотири танкiсти i пес

– Ніж у нього був?

– Зубами, негідник. Вислужувався, щоб його сюди посадити, просив свіжого повітря…

У Єленя від люті аж сльози набігли на очі. Перекинув у праву руку автомата, відтягнув аатвора й підвів зброю до пострілу.

– Що де тобі дасть? – стримав його Кос. – Шлюзу й так не вирвеш із завісів.

Єлень опустив автомата. Якусь мить стояв мов приголомшений, а потім підвів голову, глянув Янекові в очі.

– Кажеш, не вирву?

Ще секунду вагався і, зачинивши двері до камери полоненого, сказав голосним шепотом:

– Із завісів? Ще тільки, дві хвилини затримайте…

Кинув автомата на землю, різко повернувся, грюкнув люком.

Саакашвілі закінчив стрічку, простяг руку по нову й зарядив кулемета.

– Збожеволів? – запитав Коса, кивнувши головою на вихід.

Кос вистрелив раз і другий. Відскочив од бійниці, крізь яку близький вибух кинув жменю піску, і лише тоді відповів:

– Тільки чудо може врятувати нашу піхоту під Рітценом.

– А нас? – запитав грузин.

Випустив довгу чергу, зачекав хвилину, але відповіді не почув.

Єлень причаївся на мить в окопі. Треба було перебігти кілька метрів по відкритій місцині, щоб дістатися до бетонної облямівки шлюзу. Над самою землею посвистували кулеметні черги з танків, кулі косили траву, рикошетом одбивалися від причальної тумби, дряпали бетон, немов хотіли викресати кров із каменя.

Густлік перечекав, поки вибухне наступний снаряд, на мить згаснуть кулеметні черги, а пилюка й дим прикриють його, і, рвонувшись уперед, перекинув тіло через край шлюзу.

Нога на сантиметр оминула щабель драбини, тягар тіла рвонув його вниз, але в останню мить встиг ухопитися за каната, яким раніше піднімали з Косом ящики з боєприпасами. Розгойдавшись на канаті, зачепив ногою об щабель, підтягнувся і перейшов на драбину.

Миттю спустився на палубу баржі. Поспішаючи, закинув ще два канати на рухомий гак, вмонтований в стіну шлюзу. Потім ухопив фаустпатрона, приліг за бортом і почав старанно прицілюватись у середню завісу сталевих воріт шлюзу.

Натиснув спуска. Блиснуло. Язик полум'я вилетів з труби, важка болванка вдарила в металеві штаби, вигнула їх.

Але це не задовольнило Густліка. Прицілився другим фаустпатроном в те місце, де сапери прив'язали, дротом вибухівку.

Попід греблями, що тягнулися крізь мокрі луки до Рітцена, у мілких окопах, за брустверами, що ледь закривали голови, під вогнем кулеметів і мінометів залягла готова до атаки піхота. Бездіяльність розтягувала хвилини, а страх, мов волога, вповзав під мундири, проймав аж до кісток.

Когось поцілив осколок. Поранений застогнав, підвівся і відразу ж дістав кулю. Підповзла до нього Маруся. Майже не піднімаючи рук од землі, намагалася розрізати ножем рукава. За нею Шарик, припавши головою до землі, прищуливши вуха, тягнув у зубах сумку з бинтами.

Чорноусов оглянувся на дівчину, неспокійно ворухнув вусами.

Трохи далі, біля босого Черешняка лежав хорунжий. Намагався рукавичкою стерти грязюку з погона й сердито бурмотів:

– Куди дивляться… Сигналу не помітили… Мало хто залишиться, поки твої підірвуть шлюза.

Ударив мінометний залп, і за кілька метрів попереду замовк кулеметник, що сидів у воронці. Хорунжий прислухався, чи не відізветься. Збагнувши, що солдат загинув або важко поранений, поклав довести, що й він відважний, зірвався, побіг.

Томаш притьмом вискочив за ним. Наздогнав, підбив ноги. Обидва впали, густа кулеметна черга пройшла по-над самими головами. Ще стрибок – і скотилися у воронку.

– Промазали, – посміхаючись і хапаючи ротом повітря, сказав офіцер. – Дивіться, щоб мені більше під ногами не плутались, – пробурчав лагідно, водночас виймаючи ручного кулемета із затиснутих пальців мертвого солдата.

– Не будь дурнем, не дай себе вбити.

– Рядовий, це ви мені?

– Ні. В партизанах так говорили. Така примовка.

З нашого боку зірвався шквальний вогонь, били гармати й міномети. Зрозумівши, що це вже підготовка до штурму, захисники Рітцена теж відповіли сильним вогнем – рівними стібками строчили кулемети, прямою наводкою стріляли польові гармати. Близький вибух снаряда обсипав піском Черешняка й хорунжого.

– А щоб їх грім побив! – вилаявся офіцер, випльовуючи темну від піску слину.

Томаш не зрозумів, чи то він на адресу фриців, а чи має претензію, що сержант Кос ще не підірвав шлюзу. Аби не залишити офіцера без відповіді, зауважив по-філософськи:

– Треба обтрусити землю, бо живцем поховає. Вогневий поєдинок тривав, не даючи жодній стороні переваги. Блиснуло на зарослих лісом горбах за містечком, зашуміли горою снаряди, й важкий залп цілої батареї, рвонувши землю, викинув вгору шість стовпів болота, якихось двадцять метрів за піхотою.

– Чорт! – неспокійно буркнув офіцер.

Хвилину здавалося, що наша артилерія втратила темп, що ворог бере гору, але раптом по тому боці почали гаснути блиски, затихати постріли.

Хорунжий обтрусив мундира, виплюнув ще раз пісок і, поставивши кулемета на краю воронки, відкрив вогонь. Випустивши дві черги, припинив стрільбу, вихилився, щоб краще зорієнтуватися в обстановці, й крикнув, простягаючи Томашеві руку:

– Вода!

– Я ж казав, – спокійно буркнув Черешник.

– Вода! За таке діло ордена треба…

– Громадянине хорунжий, ви ножа й мазі не віддали.

– Вперед! – почувся лункий голос, і вони побачили кремезну фігуру сержанта Шавелло, який підводився а землі. Неподалік з воронки вистрибнув стрункий Юзек, побіг уперед, аби прикрити дядька.

– Хлопці! Давай Берлін! – гукнув до своїх Чорноусов і кинувся вперед, як журавель, що зривається до лету на чолі ключа.

Хорунжий схопився на ноги, послизнувся у вологому піску, але, махнувши в повітрі кулеметом, утримав рівновагу й побіг зразу ж за першими солдатами.

З трави, жовтої від квітів калюжниці, з мокрих борозен, з мілких окопів вставала піхота, вривалась на греблі, мчала далі. Жах перед невідомістю, який мучив людей, коли під вогнем чекали команди, залишався щораз далі за ними. Лють, що випереджала рукопашний бій, наростала в грудях, і ось попереду покотилося хрипке й грізне:

– Ура-а-а-а! Ура-а-а-а!

Командир полку дивився в бінокля. Бачив, як вода переливається і витікає на луки з каналів, бачив сіру піну, що кипіла поміж будинками Рітцена – проте обличчя мав похмуре й напружене.

– Підтягніть кулемети і нехай зараз же одкриють вогонь понад головами стрілкових рот. Якщо в німців є на горищах хоча зо дві вогневі кулеметні точки… – обірвав і кивнув рукою на свій штаб. – Ходімо.

Коли підійшли до греблі, побачили на сто метрів попереду дівчину в касці, яка, стоячи на колінах, перев'язувала солдата. Потім зірвалася, побігла вперед, а за нею собака з санітарною сумкою в зубах.

Зненацька від Рітцена несамовито затріщали швидкострільні гармати. Трасуючі снаряди блиснули над піхотинцями на тлі чорних горбів і синього неба. Кілька вдарили в греблю перед самою дівчиною і псом.

– Викликай полкові міномети, – наказав полковник радистові, який стояв поряд з зеленою коробкою за спиною. – Швидше, синку, швидше!

Двох фаустпатронів і вибухівки вистачило, щоб зірвати завісу, вибити кілька шматків заліза з воріт шлюзу. Вода ринула тими проломами спливала водопадом,- що більшав з кожною секундою.

– Хлопці, сюди! – репетував Густлік з баржі, намагаючись перекричати шум. – Гжесю, Янеку!

Під могутньою силою потоку, який падав униз, ворота зі скреготом почали вгинатися.

– Швидше! – гукав Густлік…

У бункері чули вибух. Кос зрозумів, що сталося. Наказав тікати, штовхнув грузина, який вагався, до виходу.

І ось на краю бетону, проти ясного вже неба, з'явився Саакашвілі з кулеметом за спиною, з шаблею при боці. Зграбно ступив на драбинку й став поквапливо спускатися.

Саме в ту мить, коли скочив на палубу, вода зірвала ворота з другої завіси, вдарила в корму. Один канат, що ним було прив'язано баржу, задзвенівши, мов струна, лопнув.