Чотири танкiсти i пес

– Далеко відпускає, – неприхильно сказав Густлік, – ще якийсь утече.

Не помітив, що Кос уже піднявся нагору, і лише коли заскрипіли дошки, здригнув і оглянувся.

– Звідки їх будеш? – спитав неспокійно.

Янек знизав плечима і, не чекаючи на кінець запитання, мовив різко, з докором до механіка, який цілився з кулемета:

– Григорію!

– Чого хочеш? – знітився грузин і, лише зараз зрозумівши ситуацію, додав: – Та я й не думаю стріляти.

– З кого береш приклад?

– А, ти відпустив їх… Думаєш, у Гітлера замало людей і додав йому ще чотирьох, – казав Густлік, буцімто кепкуючи, але в голосі його не було насмішки, тільки полегкість.

Здалека від поля почули, як полонені, підходячи ближче до своїх, почали кричати:

– Друзі! Не стріляти!

Кос у бінокль бачив їхні темні постаті.

– Дали слово, що до кінця війни не візьмуть зброї в руки, – промовив тихо, не відриваючи бінокля від очей.

Перегодом облишив бінокля, став біля Єленя і запитав втомлено:

– Погано зробив? Але ж залишити їх у підвалі – це майже те саме, що спалити живцем. Ти сам казав, що кожної миті можуть підтягнути гармату.

Хлопець був такий збентежений і зажурений, що Густлікові захотілося втішити його. Та що тут скажеш? Надто добре знав гітлерівських солдатів. їм накажуть – і візьмуть зброю, стрілятимуть.

В полі застукотів автомат, Янек, підкинувши бінокля до очей, побачив – двоє полонених упали. Інших двоє кинулись тікати, але далеко не відбігли – кулі наздогнали їх.

Кос тихо вилаявся.

– Усіх? – запитав Єлень. Сержант кивнув головою.

– Так їх есесівці вчать: полонений, значить боягуз, а боягуз нікому не потрібний, розстріляти, – сказав Густлік і, насупивши брови, полічив на пальцях: – їх було четверо…

– Кугель не схотів іти.

– Мав слушність. Що з ним зробиш?

– У бункері є таке мале сховище, на боєприпаси. Ми вціліємо, то й він житиме.

– Гаразд.

– Заведи його, – сказав Кос, подаючи ключі.

– А я консерви підігрію, бо яка то війна з порожнім животом.

Закинувши за плече автомата, Густлік спустився вниз. Почав вибирати консерви з німецьких запасів. Двоє нагорі та він, то значить три бляшанки, порахував на пальцях. Пригадав собі полоненого й додав четверту. Розглянувся навколо, помітив у шибці відбиток свого обличчя, кивнув йому чемно головою – і п'ята бляшанка помандрувала до відра.

Потім вибрав найбільшу сковороду. Взяв дві хлібини, відрізав чималий шматок і сховав до кишені. Врешті захопив німецького багнета, того самого, яким уже раз різав консервні бляшанки, спустився у підвал і відсунув колодку.

– Доброго ранку, Кугель! – привітався по-німецьки.

– Доброго ранку, пане унтер-офіцер.

– Вилазь.

– Ні.

– Вилазь.

– Я сказав – ні.

– А я тобі кажу – вилазь!

Грізний голос допоміг негайно, а голий багнет в Єленевій руці вкрай збентежив обер-ефрейтора. Ідучи по сходах з піднятими руками, він намагався глянути назад – чи близько вістря від його спини, але не міг побачити, бо Густлік застромив уже багнета за пояс.

– Бери, – показав на відро з консервами й сковороду.

Надходив світанок, надворі вже сіріло. Густлік і Кугель пройшли подвір'ям і спустилися до бункера.

Єлень спіткнувся в темряві, тихо вилаявся. Кугель почав поратись, затулив усі три бійниці, засвітив світло.

Тим часом як Єлень розрізав багнетом бляшанки, обер-єфрейтор добув із шафки шматочки сухого спирту, запалив, розігрів сковороду. Рожеві блиски вигравали на скельцях окулярів.

Густлік час од часу поглядав скоса на спокійне, трохи потемніле й схудле з учорашнього дня обличчя аматора троянд. Потім мовчки висипав з бляшанок густий гуляш, який зашкварчав на розпеченій сковороді.

– Сіль і перець, – подав йому Кугель дві коробочки.

Єлень дивився похмуро й недовірливо. Той, збагнувши, насипав дрібку солі на долоню, злизав язиком. Густлік зробив те саме, аби ще раз упевнитись, і лише потім посолив, посипав перцем м'ясо.

– Стараєшся, – пробурмотів до Кугеля.

– Бо від вас багато залежить. Не треба топити Рітцена. Гітлер капут, але Німеччина…

– Не базікай… Вчора вже наслухалися…

– Де мої товариші?

– Твої колеги? Ми їх одпустили на волю, але вони самі… – промовистим жестом показав, як стріляли з автомата.

Цього німець не сподівався. Відсахнувся назад, немов після удару, сперся спиною на стіну, стукнув головою в бетон.

Густлік спокійно розкладав гуляш у чотири казанки, не забувши, певна річ, покуштувати.

Обер-ефрейтор дивився, ковтав слину. Полічивши посуд, дійшов висновку, що сніданок тільки для поляків, відвернув убік очі.

– Тримай ти, глиста, – подаючи німцеві казанка, буркнув Густлік, бо розігріта дужка обпекла йому руку.

Коли Кугель, вражений, узяв посуд, сілезець поклав зверху кусень хліба, який дістав з кишені.

– Дякую, пане унтер-офіцер, – зрадів Кугель і воднораз здивувався. – А де ж четвертий? Де пан Томаш?

– Забагато хочеш знати. Влазь до скрині, – рукою показав на відчинену бетонну комірчину.

Німець послухався, але поставивши казанка на підлогу, швидко повернувся і притримав двері коліном.

– Ще ні, пане унтер-офіцер, – попросив квапливо й гарячково залопотів. – Нема німців, нема поляків, є люди, просто люди. Один дає кулю, другий хліба. Почекай… я все скажу…

Густлік після вчорашнього вже не довіряв йому, але, зацікавлений, випустив німця і дивився, що той робитиме. Кугель, щось белькочучи, підійшов до стіни. Натис пальцем – відчинилася металева скринька у бетонній стіні, де на гачках під номерками висіли ключі. Обер-єфрейтор вставив один із них у замок стінної шафи: там стояла зброя – два автомати, снайперська гвинтівка з оптичним прицілом, ящики з кулеметними стрічками, три мінерські держаки.

Єлень мовчки взяв снайперську гвинтівку, повісив собі на плече. Кугель забрав усі держаки. У другій стіні біля самої бійниці показав замасковану нішу, а в ній магнето. Вставив держаки в магнето і, добувши картонну дошку з планом, показав Єленеві.

– Міни, міни, міни… – постукував пальцем у різні місця. – Добра оборона. Але цей ні! – показав на детонатора, що стояв окремо й до якого були підведені водонепроникні кабелі. – Не чіпати. Вода знищить мій дім, усе місто. Навіщо? Ваша перемога, і Гітлер капут – то навіщо нищити…

Густлік, прислухаючись до німецьких слів, насуплював брови, випростувався і раптом – навчився цього в вермахтівських казармах, коли його силоміць забрали до німецького війська, гукнув, обриваючи німця на півслові:

– Обер-єфрейторе Кугель! Німець, виструнчившись, завмер.

– Лягай!

Не завагавшись ані на мить, Кугель зразу впав, загальмувавши падіння руками.

– Вставай!

Зірвався, мов пружина, й з бездумним виразом обличчя чекав на команду.

– Лягай! Вставай! Лягай! Вставай!

Під ритм жестів і команд Єленя полонений падав на бетон, підводився, знову падав. Тривало це хвилину, може, півтори. Врешті, коли німець почав задихатися, Густлік нахилився над ним і нормальним уже голосом запитав:

– Ну й що? Лежиш, як глист на морозі?

– Ваш наказ.

– Наказ, наказ… Бачиш, Кугель, який ти дурний. За наказом ти половину Польщі спалиш і не спитаєш навіщо. Мусив я прийти сюди під Берлін, хоч мені й не по дорозі, щоб тобі про людей нагадати…

– Пане унтер-офіцер…

– Заткни пельку… І не вчи інших руки мити, коли сам по вуха в гною сидиш. Залазь до скрині, бо сніданок захолоне, – заохотив його жестом.

– А сюди мені можна? – запитав Кугель, показуючи на протилеглий бік бункера, де теж був якийсь закапелок.

Густлік хитро, недовірливо примружив очі, зайшов до комірчини. Порожньо, якийсь пустий ящик на підлозі. Стіни гладкі, під стелею з одного боку кабелі, з другого – віконце, вузеньке, як бійниця, виходить на шлюз.

Єлень одчинив його й виглянув.

– Свіже повітря, – підказав німець.

– Ти заслужив, – сказав, подумавши сілезець, поправив снайперську гвинтівку на плечі. – Неси сюди їжу.