Несподiвана вакансiя

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди.

Не хочу.

йому,

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.

— Ми побачимось?..

— Я передзвоню, — перебив він її, вдаючи, що не почув.

Ґевін перетнув дорогу, прямуючи до свого авта, пожад­иво ковтав свіже холоднаве повітря і подумки намагався звикнути до смерті Баррі, обережно обмацуючи цю новину, немов посудину з леткою рідиною, яку боявся розтрясти. Вмикаючи двигун, він уявив, як плачуть доньки-близнята Баррі, занурившись личками в свої двоярусні ліжечка. Він бачив їх у таких позах, одну над другою, захоплених грою в Нінтендо, коли востаннє приходив туди на вечерю і проходив повз їхню спальню.

Він не знав відданішої пари, ніж Фербразери. Тепер він уже ніколи не вечерятиме в їхньому будинку. Він часто казав Баррі: «Який ти щасливий!». А от виходить, що не зовсім.

Хтось крокував до нього тротуаром. Він запанікував, ду­маючи, що то Ґая йде з ним сваритися або домагатися, щоб він її підвіз, занадто різко від’їхав назад і вдарив машину, що там стояла, — стареньку Кеїну «Воксхол Корсу». Перехожа наблизилася до вікон машини і з’ясувалося, що це якась кістлява старушенція шкутильгала собі кудись у до­машніх капцях. Напівзіпрілий Ґевін крутнув кермом і виїхав на вулицю. Натискаючи на газ, він глянув у дзер­кальце заднього виду й побачив там Ґаю, що верталася до Кеїного будиночка.

Йому стало важко дихати. Він відчував клубок у грудях. Тільки тепер він усвідомив, що Баррі Фербразер був його найкращим другом.

VI 

Шкільний автобус заїхав у Поля, дільницю, що розкинулася на околицях міста Ярвіла. Брудні сірі будинки, деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й матюками, а інші мали забиті дошками вікна, сателітні антени й нескошену траву. На все це Ендрю звертав уваги не більше, ніж на зруйнований пеґфордський монастир, що іскрився памороззю. Колись Поля манили й навіть лякали Ендрю, але поступово він до них звик і вже не бачив там нічого цікавого.

Тротуари кишіли від малюків і підлітків, які поспішали до школи. Незважаючи на прохолоду, багато хто був у легеньких футболках. Ендрю зауважив там Кристал Відон, місцеву «притчу во язицех» і об’єкт брудних жартів. Голосно регочучи, вона йшла підстрибом в оточенні різношерстої ватаги підлітків. Її вуха були проколоті численними сережками, а понад приспущеними спортивними штанами виразно виднілася смужечка трусиків-стрінґів. Ендрю знав її ще з початкової школи, і вона фігурувала в багатьох найяскравіших спогадах з його екстремального дитинства. З неї постійно глузували, перекривлюючи її ім’я, але замість плачу, як це заведено у більшості дівчаток, п’ятирічна Кристал тільки хихотіла й вигукувала: «Ві-ві-відон, пі-пі в бідон!» А одного разу вона скинула посеред класу свої штанята й почала вдавати, що так і робить. Йому надовго врізалася в пам’ять її рожева вульвочка, так ніби серед них раптово вигулькнув Санта Клаус. І ще йому запам’яталася міс Оутс, яка почервоніла як рак, виводячи Кристал з кімнати.

У дванадцять років, коли її вже перевели в загальноосвітню школу, Кристал вирізнялася серед ровесниць своєю дозрілістю і виробила звичку надовго затримуватися в глибині класної кімнати, куди учні мали приносити роботи з математики і брати там нові завдання. Як це все почалося, Ендрю (котрий, як завжди, чи не найдовше пітнів над математикою) не знав, та коли він підійшов до пластмасових коробок із завданнями, акуратно розставленими на шафках під стінами, то побачив там Роба Колдера і Марка Річардса, які по черзі обмацували і стискали груди Кристал. Більшість хлопців захоплено за цим спостерігали, ховаючись від учителя за підручниками, а дівчата, червоніючи, вдавали, ніби нічого не помічають. Ендрю зрозумів, що половина хлопців уже пройшли ініціацію, і тепер була його черга. Він і хотів цього, і водночас боявся. Боявся не грудей, а того, з яким зухвалим викликом вона на всіх дивилася. Боявся, що зробить щось не так. Тож коли байдужий і неуважний містер Сімондс нарешті підвів голову й промовив: «Кристал, скільки можна там стирчати, бери завдання й сідай на місце», — Ендрю відчув неабияке полегшення.

Відтоді їх давно вже розподілили в різні групи, та вони й далі були однокласниками, тому Ендрю знав, що Кристал з’являлася на уроках дуже зрідка, проте майже завжди втрапляла в якісь халепи. Вона нічого не боялася, як і ті хлопці, що приходили до школи з саморобними татуюваннями, сигаретами, розбитими губами й розповідями про сутички з поліцією, наркотики й доступний секс.

Загальноосвітня школа «Вінтердаун» була розташована в самому центрі Ярвіла. Це була велика противнюча триповерхова будівля, її зовнішня шкаралупа складалася з вікон, проміжки між якими були викладені плиткою бірюзового кольору. Коли двері автобуса зі скрипом відчинились, Ендрю долучився до натовпу учнів у чорних куртках і светрах, які перетинали паркінг у напрямку подвійних вхідних дверей. Він уже наближався до цих шкільних дверей, намагаючись пропхатися досередини, коли побачив, як під’їжджає «Ніссан Мікра», і відійшов убік, щоб дочекатися свого найкращого друга.

Пузо, Тельбух, Кабан, Товстун, Волан, Волик, Волохач, Жирко — ніхто в школі не мав стільки прізвиськ, як Стюарт Вол. Його манера ходити підстрибом, кістлявість, бліде обличчя, занадто великі вуха й постійно невдоволений вираз — уже й цього було достатньо, щоб вирізнятися серед інших, але найбільше він славився своїм ядучим гумором, безпристрасністю і незворушністю. Якось йому вдавалося відмежовуватися від усього, що могло б сформувати слабкий характер. Його анітрохи не бентежило, що він був сином непопулярного серед учнів заступника директора школи, з якого всі глузували, а його мати була старомодною товстезною вчителькою-консультантом. Він був самим собою, винятковим і унікальним Жирком, шкільною знаменитістю і світилом, і навіть поляни, тобто учні, що мешкали на Полях, реготали з його анекдотів і майже ніколи не кепкували з його родинних зв’язків, не бажаючи нарватися на його ядучу й нещадну відповідь.

Ось і цього ранку Жирко абсолютно не втратив самовладання, коли на очах учнівської юрби, що проходила повз них, мусив вибиратися з Ніссана не тільки разом з матір’ю, а й з батьком, який зазвичай прибував до школи окремо від них. Поки Жирко наближався до Ендрю, той знову пригадав собі Кристал Відон і її виставлені напоказ стрінги.