ВАРТОВI. ПО ТОЙ БIК ЛАБIРИНТУ (коротка версiя)

Віолета Мельник

ВАРТОВІ

ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ

Пролог

…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання і втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, нехай і такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Зрештою, яка тепер різниця? Від тисячі думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в теплій постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...

Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно почало розливатися венами... І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Нічого цього не стало... Все щезло... Так добре буває лише вдома... Вдома...

Розділ 1

Застібнувши сорочку, зіщулившись в ранковій прохолоді, Аріяна вийшла на тротуар і, перестрибуючи калюжі, поспішила на зупинку. Липкий туман розмивав навколишній пейзаж, малюючи похмурі, непривітні картини, все настирливіше нагадуючи про прийдешню осінь. Навіть не вірилося, що буквально за годину-півтори від спеки сховатися ніде буде.

П’ятихвилинний переліт в майже порожньому салоні дівчина прокуняла, відчайдушно позіхаючи. Ех, зараз усі позбираються за ранковим чаюванням, і перед розподілом завдань будуть весело пригадувати вчорашні події, що затягнулися далеко за північ. Тільки не вона. Та Світланка просто так не потурбувала би в таку рань, значить, допомога потрібна серйозно.

Зупинка коло Старого міста пустувала. Позаду неї починався схил, яким ось уже кілька тижнів Аріяна майже кожного дня піднімалася до археологічного табору. Сьогодні маршрут відрізнявся, їй належало зробити пересадку на трійку, що, згідно табло інфополя мала прибути трохи більше як за шість хвилин. Дівчина з тугою поглянула в звичному напрямку. По укосу підіймалася людина. Силует нечітко виднівся крізь осідаючий туман, примарно розчиняючись в навколишній сірості. Точно хтось із своїх прибув на темпольоті, що обминув їх дорогою. Дуже схоже…

— Сергій! — заледве подумавши, для чого це робить, гукнула Аріяна хлопця, махнувши рукою.

Той, зупинившись, невпевнено обернувся. Мабуть, марево і його зрадливо обманювало: незрозуміло, чи то почулось, чи то ні. Тут зауважив її, підняв руку у відповідь.

— Аріяно! Піднімайся швидше, ми спізнюємося! — голос з’явився з туману раптово голосно та чітко.

І для чого вона його покликала, якщо часу обмаль? Дурня яка. Кричати звідсіля, пояснюючи, що їм не по дорозі, геть незручно, тому нічого не залишалося, як швиденько піднятися. Ось і попросить попередити про її відсутність. Все рівно збиралася зв’язатися пізніше, коли буде знати, чи надовго затримається, а так навіть краще.

Схил біля зупинки круто прямував вгору, де далі перетікав у наступний, розсипаючись хвилями до самого Старого міста. Зазвичай ця особливість ніяк не перешкоджала сходженню, та нічна злива внесла деякі корективи. Мокра трава неприємно ковзала, сильно утруднюючи ходу. Треба ж, як розвезло. Струмені бруду утворювали чудернацькі доріжки, переплітаючи довгі паростки трави в замислуваті кіски. Навіть по-своєму красиво. У-у-у-ух! Короткий помах руками, і красу довелося розглядати з близької відстані.

— Ти не вдарилася? — почула вона стурбований голос.

— Та ні, ціла-неушкоджена, — як можна безтурботніше, намагаючись заштовхати почуття незручності подалі, відповіла Аріяна, підводячись.

— Давай руку. Трава після дощу мокра. Я вже кілька разів послизнувся.

Результати падіння були, так би мовити, на лице. Окрім обличчя, брудними виявилися руки, сорочка, джинси, навіть довга коса колоском трішки постраждала. Аріяна, посміхнувшись, зітхнула, витягнула з кишені серветки та почала приводити себе до ладу. Ранок, однак, видався. Тепер в такому вигляді цілий день ходити.

— Я виглядаю, як моя п’ятирічна племінниця після прогулянки, — вона відтирала щоку, а на справді просто розмазувала бруд ще сильніше.

— Навіть дуже симпатично виглядаєш, — Сергій також посміхався. — Ти ще тут не відтерла.

Хлопець несподівано взяв серветку і потер її щоку. Аріяна ніяково застигла. Ця мить, здавалось, також застигла. Навіть чути, як шарудять осідаючі краплинки туману. Хіба таке можна почути? Звісно, ні, цілком реальний звук. Він повільно витягав свідомість із незрозумілого гіпнотичного стану, та дівчина відмітила, що вдалині підлітає її трійка. Роздумувати вже немає часу. Либонь іти, либонь знову чекати. А оскільки її і так, мабуть, вже шукають…

— Мені треба бігти! Передай, будь ласка, нашим, що я пізніше буду!

І Аріяна, вибачившись ніяковою посмішкою, кинулася схилом вниз. Цього разу вдало: не тільки не впала, але й встигла заскочити в темполіт. Лиш вже присівши на сидіння, подумала, наскільки безглуздо все це, мабуть, виглядало з боку.

Дослідний інститут захворювань рідкісних тварин з багатьох причин був винесений за межі міста та знаходився трохи осторонь розкопок. Аріяна, пропетлявши лабіринтом коридорів і хитромудрої споруди, вибігла на задній двір, де в павільйонах мешкали хворі. У найбільшому з них зараз стояла купка людей в бірюзових халатах, судячи з усього, дуже зайнятих.

— Нарешті! Чому так довго?! Можемо спізнитись! — Світлана вибігла назустріч та поманила її рукою.

Тут Аріяна бувала частенько, приходила допомагати сестрі. Заодно багато чому навчилась. І зовсім не здивувалась, коли, підійшовши до павільйону, побачила величезного дракона зеленувато-червоного забарвлення. Дракон, а вірніше дракониха, тяжко дихала, із ніздрів час від часу виривалися глибокі зітхання.

— Тобі надзвичайне завдання. Дуже відповідальне. Вільних співробітників немає, а ти досить добре знайома з повадками драконів, тому на тебе остання надія.

— В чому справа?

— Маргаритка, — сестра кивнула в бік хворої, — погано переносила вагітність. Малюк народився здоровим і вже навіть добряче підріс, та вночі їй стало гірше. Малюка треба переправити на Драконячий острів, до своїх, вони краще за нього подбають, ніж ми. Як на зло, наш техноліт відправився в Сніжаль, там позавчора виникла проблема з колонією пінгвінів. А тут археологи трапилися під руку. Якраз сьогодні летять в напрямку Драконячого острову. Вони погодилися підкинути вас на острів, а потом висадять тебе в Малірі, звідки вже сама зможеш повернутися. Ми про все домовилися, ти береш зараз Малюка — і швидко в табір. Недобре, якщо їм доведеться тебе чекати.

Світлана, не припиняючи говорити, тіснила Аріяну в напрямку лабораторії.

— Ось тобі сумка, в котрій повезеш Малюка. А ось і він.

Вона витягнула з маленького загону дракончика розміром з невелику собаку, також зеленувато-червоного. Той слабко писнув та спробував лизнути Світланчину руку. Сестра акуратно поклала його в спеціальну сумку, так, що тільки голова та верхня частину тулуба виглядали назовні.

— Ти знаєш, сильно...

— Так, так, так. Я буду гранично обережна.

— Те, що ти маєш імунітет до отрути і в курсі, як правильно поводитися з драконом, не знімає з тебе відповідальності, тому я зобов’язана тобі про все нагадати.