Несподiвана вакансiя

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями.

Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як.

Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики  чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

«Які мудрі слова

, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, —

які проникливі

». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

«Самовдоволене мудило», —

голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А

цей

у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

—

Ендрю

!

—

заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

—

Ендрю

!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

—

Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у

моїм,

блін, сараї!

На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно?

Ясно

?

Він уп’явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров’я.

«Срати він на все хотів, собака

».

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.

III

Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м’якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній. З душової долинало м’яке шелестіння води, а Шерлі сиділа навпроти свого відображення, смакуючи новину, що й досі здавалася ефемерною і зникомою, мов бризки шампанського.

Баррі Фербразер помер. Сконав. Згас. Жодна інша подія державної ваги, жодна війна, фінансова криза, теракт — ніщо не могло вселити в Шерлі цей трепет, пробудити цю пожадливу цікавість і спонукати до таких гарячкових роз­думів, що поглинули її зараз до останку.

Вона ненавиділа Баррі Фербразера. Шерлі була завжди як одне ціле зі своїм чоловіком у всьому, що стосувалося їхніх приятелів і ворогів, але тут їхні погляди не зовсім збігалися. Говард іноді зізнавався, що його потішав цей низенький бородань, який так завзято протистояв йому за тими довгими подряпаними столами в пеґфордській парафіяльній залі, а от для Шерлі не було жодної різниці між політичними уподобаннями і персональними. Баррі чинив опір Говарду в найголовнішій місії його життя, і цього було достатньо, щоб Баррі Фербразер став її лютим ворогом. Відданість чоловікові була головною, але не єдиною причиною цієї жагучої антипатії. Шерлі інстинктивно сприймала людей лише в одному вимірі, як та собака, яку натаскали винюхувати наркотики. Вона була постійно налаштована на викриття поблажливої зверхності, ознаки якої давно вже запримітила у ставленні Баррі Фербразера та його дружків до інших членів місцевої ради. Отакі ось фербразери й подібні до них припускали, що університетська освіта вивищує їх над такими людьми, як вона з Говардом, що їхні погляди й думки вагоміші. Ну що ж, сьогодні їхній зарозумілості було завдано нищівного удару. Раптова Фербразерова смерть лише поглибила давнє переконання Шерлі, що, попри всю самовпевненість його самого та його апологетів, він належав до нижчої і слабшої касти, ніж її чоловік, який у додаток до всіх інших своїх чеснот спромігся сім років тому вижити після серцевого нападу.

(Шерлі ніколи, ані на мить не припускала, що її Говард може померти, навіть коли він лежав на операційному столі. Говардова присутність на землі була для Шерлі такою ж не­заперечною істиною, як світло сонця або наявність у повітрі кисню. Вона це стверджувала й пізніше, коли друзі й сусіди раділи чудодійному порятунку, казали, як їм пощастило, що кардіологічне відділення знаходиться так близько, в Ярвілі, і співчували їй за всі її жахливі переживання.

— Я завжди знала, що він виплутається, — відповідала Шерлі, спокійно й незворушно. — Ніколи в цьому не сумні­валася.

І ось він був тут, живий і здоровий, а Фербразер лежав у морзі. Так, як воно й мало бути.)