Несподiвана вакансiя

Шерлі, котра з самого ранку перебувала в піднесеному настрої, пригадала раптом той день, коли народився її син Майлз. Багато років тому вона сиділа, точнісінько як оце тепер, у ліжку, сонячне світло струменіло крізь вікно палати, в руках вона тримала подану кимось чашку чаю й чекала, коли їй принесуть для годування її чудового новонародже­ного хлопчика. Народження і смерть: тоді, як і тепер, її пронизувало загострене усвідомлення самої суті існування й інтенсивне відчуття власної необхідності. Новина про рап­товий скін Баррі Фербразера лежала в неї на колінах, як те пухкеньке немовля. Невдовзі цю новину зловтішно обсмоктуватимуть усі її знайомі, і саме Шерлі буде ключем, дже­релом цієї новини, адже вона дізналася про неї мало не найпершою.

Та поки Говард ще був у кімнаті, Шерлі жодним чином не виявляла тієї втіхи, що переповнювала її по вінця. Вони просто обмінялися репліками, які належиться промовляти в ситуації з такою наглою смертю, а тоді він пішов прийняти душ. Шерлі, звісно, знала, що Говард, з яким вона обміня­лася заяложеними словами і фразами, що ковзали туди-сюди, як ті костки на рахівниці, теж мало не вибухав від екстазу, але відверта демонстрація таких почуттів, коли новина про смерть ще витала в повітрі, була рівнозначна танцям в ого­леному вигляді чи вигукуванню похабщини, а Говард і Шерлі завжди зодягалися в незримі шати умовностей і добро­пристойності, яких ніколи із себе не скидали.

Шерлі стрельнула в голову ще одна радісна думка. Вона поставила на столик біля ліжка свою чашку і блюдечко, на­кинула халат, наділа окуляри і пройшла коридором до ван­ної кімнати.

— Говарде? — постукала вона в двері.

У відповідь почулося його бурмотіння, заглушене безпе­рервним шелестом води.

— Як гадаєш, може, мені варто викласти щось на сайті? Про Фербразера?

— Гарна ідея, — відгукнувся він крізь двері після недовгих роздумів. — Чудова ідея.

Отож вона поспішила до кабінету. Раніше це була найменша спальня в будинку, що належала їхній доньці Патри­ції, котра вже давно переїхала в Лондон і відтоді майже не давала про себе чути.

Шерлі страшенно пишалася, що зуміла опанувати інтернет. Десять років тому вона відвідувала вечірні курси в Ярвілі, де була чи не найстаршою і найменш тямущою. Проте вона таки домоглася свого, поставивши собі за мету стати адміністратором нового й такого цікавого сайту пеґфордської місцевої ради. І ось тепер Шерлі зайшла на цей сайт і відкрила домашню сторінку.

Коротке повідомлення написалося легко й невимушено, немовби її пальці самі складали текст.

Член ради Баррі Фербразер

З великим сумом сповіщаємо про смерть члена ради Баррі Фербразера.

У цю важку годину всі наші думки з родиною покійного.

Вона уважно це перечитала, тоді цокнула потрібну кла­вішу й побачила, як її повідомлення з’явилося на веб-форумі.

Коли померла принцеса Діана, королева приспустила прапор на Букінгемському палаці. Її Величність займала дуже важливе місце в житті Шерлі. Розглядаючи тепер своє повідомлення на сайті, вона відчула задоволення й радість від того, що вчинила так, як належало. Мала в кого вчитися…

Вона вийшла зі сторінки оголошень місцевої ради й зайшла на свій улюблений медичний сайт, де старанно вписала у віконце пошуку слова «мозок» і «смерть».

Виринуло безліч пропозицій. Шерлі переглянула різні варіанти, намагаючися здогадатись, яким саме з цих смерто­носних станів — деякі з них навіть вимовити було неможливо — вона мала завдячувати своєму теперішньому щастю. Шерлі працювала на добровільних засадах у лікарні. Відколи вона почала цю роботу, її зацікавлення медичними справами лише зростало, і час від часу вона навіть ставила діагнози своїм друзям.

Та цього ранку вона не могла зосередитися на довгих малозрозумілих словах і симптомах: подумки вона вже поширювала новину, відбираючи й сортуючи необхідні теле­фонні номери. Цікаво, чи вже знають про це Обрі та Джулія, і що вони скажуть; а також, чи дозволить Говард їй самій повідомити Морін, чи прибереже цю втіху для себе.

Усе це було

неймовірно

IV 

Ендрю Прайс зачинив за собою двері невеличкого білого будиночка й почав спускатися вслід за молодшим братом стрімкою й хрусткою від паморозі стежкою, що вела до закрижанілих металевих воріт посеред живоплоту, а тоді до провулка за ними. Жоден із хлопців не звернув ані найменшої уваги на такий знайомий краєвид, що розгортався перед ними: малесеньке містечко Пеґфорд у чашоподібній улоговині поміж трьох пагорбів, один з яких був увінчаний руїнами монастиря XII століття. Вузенька річечка снувала змійкою попри цей пагорб, перетинаючи містечко, де її сідлав іграшковий кам’яний місток. Для хлоп’ячих очей цей краєвид був нудною побляклою декорацією. Ендрю з презирством ставився до вихвалянь свого батька, як той у рідкісні дні, коли до них приходили гості, козиряв краєвидом містечка, мовби він сам це все спроектував і збудував. Останнім часом Ендрю відчував, що йому ближчі до серця асфальт, розбиті вікна і графіті. Він мріяв про Лондон і життя, в якому щось діється.

Брати пройшли до кінця провулка й зупинилися на розі, там, де провулок перетинався з ширшою дорогою. Ендрю запхав руку в живопліт, понишпорив там і видобув напівпорожню пачку сигарет «Бенсон і Хеджес» і трохи відсирілу коробку сірників. Після кількох фальстартів, покришивши низку сірникових голівок, він нарешті спромігся видобути вогник. Зробив кілька затяжок, і тут тишу розколов гуркіт двигуна шкільного автобуса. Ендрю акуратно загасив сигарету і запхав недопалок назад у пачку.

Автобус, наближаючись до їхнього Дому-на-пагорбі, був завжди заповнений на дві третини, бо об’їжджав перед тим довколишні ферми й садиби. Брати зазвичай сідали окремо, займаючи для себе подвійні місця, й дивилися у вікна, як автобус, похитуючись і гуркочучи, їде в напрямку Пеґфорда.

Біля підніжжя їхнього пагорба стояв будинок, оточений клиноподібним городом. Зазвичай біля його воріт уже чекали четверо Фербразерових дітей, але сьогодні там не було нікого. Усі вікна були затулені завісами. Ендрю стало цікаво, чи завжди треба сидіти в темряві, коли хтось помирає.

Кілька тижнів тому Ендрю потискався трохи на дискотеці в шкільній залі з Нів Фербразер, однією з дочок-близнят Баррі. Після цього вона виявила нездорову тенденцію ходити за ним по п’ятах. Батьки Ендрю майже не спілкувалися з Фербразерами. Саймон і Рут практично ні з ким не приятелювали, але до Баррі, який управляв крихітною філією єдиного в Пеґфорді банку, ставилися, можна сказати, з певною симпатією. Ім’я Фербразера доволі часто згадувалося, коли мова заходила про місцеву раду, вистави в ратуші або благодійні парафіяльні пробіги. Ці речі абсолютно не цікавили Ендрю, та і його батьки трималися від них осторонь, хіба що деколи купували лотерейний квиток або робили невеличкі фінансові внески.

Автобус завернув ліворуч і покотився Соборним провулком повз просторі багатоярусні вікторіанські будинки, а Ендрю почав фантазувати, як батько падає замертво, поцілений невидимим снайпером. Ендрю уявив, як він заспокійливо попліскує по плечі заплакану матір, одночасно телефонуючи в похоронне бюро. Із цигаркою в зубах він замовляє найдешевшу труну.

Наприкінці Соборного провулка в автобус підсіла трійця Джавандів: Джасвант, Суквіндер і Раджпал. Ендрю спеціально вибрав собі сидіння, перед яким були порожні місця, сподіваючись, що там сяде Суквіндер, але зробив він це не заради неї (його найкращий приятель Жирко називав її не інакше, як Сіп — скорочений варіант від «Сіська і піська»), а тому, що біля Суквіндер так часто сідала Вона. Можливо, через те, що його телепатичні навіювання діяли особливо потужно цього ранку, або з якоїсь іншої причини, однак Суквіндер і справді сіла попереду нього. Утішений Ендрю задивився, нічого не бачачи, у бруднувате вікно і міцніше притиснув до колін шкільного портфеля, щоб приховати ерекцію, викликану вібрацією автобуса.