Несподiвана вакансiя

— Сьогодні не працюєте?

— Ні, — буркнула Парміндер, риючись у гаманці.

Морін не змогла стриматися.

— Жахлива новина, — прохрипіла вона своїм надтріснутим голосом. — Про Баррі Фербразера.

— Угу, — неуважно озвалася Парміндер, а тоді: — Що?

— Про Баррі Фербразера, — повторила Морін.

— А що з ним?

Парміндер ще й досі розмовляла з виразним бірмінґемським акцентом, хоча й прожила в Пеґфорді шістнадцять років. Глибока повздовжна зморшка між бровами надавала їй то заклопотаного, то невдоволеного, а то й зосередженого вигляду.

— Він помер, — повідомила Морін, жадібно приглядаючись до її насупленого обличчя. — Учора ввечері. Мені щойно сказав про це Говард.

Парміндер завмерла, не витягаючи руки з гаманця. Тоді скоса зиркнула на Говарда.

— Упав і вмер на автостоянці в гольф-клубі, — підтвердив Говард. — Там був Майлз і все це бачив.

Минуло кілька секунд.

— Це що, жарт? — запитала Парміндер напруженим і пронизливим голосом.

— Звісно, ні, — заперечила Морін, удаючи обурення. — Кому стрельне в голову так жартувати?

Парміндер різко поставила олію на скляний верх прилавка і вийшла з крамниці.

— Ну! — осудливо вигукнула Морін. — «Це що, жарт?». Чудовненько!

— Шокована, — розсудливо мовив Говард, дивлячись, як лопотіли поли пальта за спиною Парміндер, яка квапливо перетинала Майдан. — Сумуватиме не менше за вдову. Знаєш, буде цікаво, — додав він, ліниво почухуючи складку на череві, що часто йому свербіла, — побачити, що вона…

Він так і не закінчив речення, але в цьому й не було потреби: Морін чудово знала, що він мав на увазі. Вони обоє, дивлячись, як зникає за рогом член ради Джаванда, думали про несподівану вакансію. Для них це було не просто місце, що звільнилося, а бездонна кишеня фокусника-мага, сповнена неабияких перспектив.

VIII

Олд-Вікеридж, колишній будинок священика, був останньою і найвеличнішою вікторіанською будівлею Соборного провулка. Оточений великим кутнім садом, він стояв у самому низу, навпроти церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих.

На підході додому Парміндер перейшла на біг; біля вхідних дверей певний час пововтузилася з замком. Не могла в це повірити, аж доки не почує від когось іншого, від будь-кого; тим часом телефон на кухні вже зловісно дзеленчав.

— Слухаю?

— Це Вікрам.

Чоловік Парміндер був кардіохірургом. Він працював у південно-західній лікарні в Ярвілі і ніколи не мав звички телефонувати з роботи. Парміндер стиснула слухавку аж до болю в пальцях.

— Я зовсім випадково довідався. Здається, це аневризма. Я попросив Х’ю Джефріса поквапитися з розтином. Краще, щоб Мері знала причину. Можливо, саме зараз цим і займаються.

— Так, — прошепотіла Парміндер.

— Там була Тесса Вол, — повідомив він. — Подзвони їй.

— Ага, — погодилася Парміндер. — Добре.

Але, поклавши слухавку, вона впала на стілець у кухні і втупилася у вікно, нічого там не бачачи і затуляючи пальцями рота.

Усе розбилося вдрузки. І те, що стіни, стільці й дитячі малюнки на стінах залишалися й досі на своїх місцях, нічого не означало. Кожнісінький атом, з якого вони складалися, миттєво вибухнув і відтворився заново, але їхня показна постійність і надійність тепер уже була сміховинна. Усе могло розлетітися від найменшого доторку, настільки воно стало крихким і нетривким.

Вона не контролювала свої думки. Вони також порозтріскувались на випадкові фрагменти спогадів, що виринали з її пам’яті і знову кудись щезали: ось вона танцює з Баррі на новорічній вечірці у Волів, а ось вони говорять про якісь дурниці, вертаючись з останнього засідання місцевої ради.

— Твій будинок нагадує коров’ячу морду, — сказала вона йому.

— Коров’ячу морду? Що ти маєш на увазі?

— Він вужчий спереду, ніж ззаду. І це на щастя. Але він стоїть на перехресті. А це на нещастя.

— Значить, ні вашим, ні нашим, — відповів Баррі.

Мабуть, уже тоді артерія в його голові загрозливо деформувалася, але ні він, ні вона про це ще не здогадувались.

Парміндер попленталась, наче сновида, з кухні до похмурої вітальні, де за будь-якої погоди було напівтемно через розлогу шотландську сосну, що нависала над вікнами. Вона ненавиділа це дерево, але воно й далі стояло там, бо вони з Вікрамом чудово розуміли, який галас здійняли б сусіди, якби вони його зрубали.

Вона не знаходила собі місця. Вийшла в коридор, тоді знову повернулася на кухню, де схопила телефон і подзвонила Тессі Вол, але та не відзивалася. Мабуть, на роботі. Парміндер знову опустилася на кухонний стілець, тремтячи всім тілом.

Її скорбота була така безмежна й невгамовна, що це її аж лякало, немовби з-під підлоги вистрибнув зненацька якийсь лиховісний звір. Баррі, низенький, бородатий Баррі, її товариш, її спільник.

Точнісінько так помер її батько. Їй виповнилось п’ятнадцять, і коли вони повернулися з міста, то побачили, що він лежить долілиць на галявині біля косарки, а сонце припікає йому в потилицю. Парміндер ненавиділа раптову смерть. Поступове згасання, що так лякало багатьох людей, її — навпаки — приваблювало. Час, щоб усе розпланувати і впорядкувати, час попрощатися…

Вона й досі міцно затуляла рукою рота. Подивилася на сумовите й солодке обличчя Ґуру Нанака на образку, пришпиленому до коркової дошки.

(Вікрам не любив цю картинку.

— Навіщо вона тут?

— Мені подобається, — виклично відповідала вона.)

Баррі мертвий.

Вона вгамувала нестримне бажання розридатися з тією несамовитою люттю, що завжди обурювала її матір, особливо після смерті батька, коли всі інші її доньки, а також тітки й кузинки заливалися слізьми й били себе в груди. «А ти теж була його улюбленицею!». Але Парміндер ховала свої невиплакані сльози десь у глибині свого єства, де з ними відбувалась якась алхімічна трансформація й вони вивергалися назовні лавовими потоками люті, яку вона періодично виливала то на своїх дітей, то на тих, хто з нею працював.

Вона й досі бачила жирного Говарда й кістляву Морін, які стояли за прилавком, і уявляла, як зверхньо вони дивилися на неї, повідомляючи про смерть її друга. Відчувши такий жаданий спалах люті й ненависті, вона подумала: «Вони радіють. Думають, що тепер переможуть».

Вона знову зірвалася на ноги, метнулась у вітальню і схопила з верхньої полички томик «Сейнчайс», її найновішої священної книги. Розгорнула її навмання й прочитала, навіть не здивувавшись, так, ніби дивилася в дзеркало на власне знекровлене обличчя:

«О вислухай, цей світ — глибока темна яма. Смерть наставляє зусібіч свої тенета»

.

IX

Кабінет для консультацій загальноосвітньої школи «Вінтердаун» був поєднаний зі шкільною бібліотекою. Він не мав вікон і був освітлений однією лампою денного світла.

Тесса Вол, учителька-консультантка й дружина заступника директорки школи, зайшла до кабінету о десятій тридцять ранку. Ледве пересуваючи ноги від утоми, вона тримала в руці чашку з міцною розчинною кавою, що її принесла з учительської. Була вона низенькою огрядною жінкою з простуватим округлим обличчям. Вона сама підстригала своє сивіюче волосся — її коротка гривка часто була трохи нерівна — носила домотканий одяг ручної роботи і полюбляла прикраси з намистин і дерева. Нині на ній була довга спідниця, пошита, очевидно, з мішковини, і товстий кардиган кольору зеленого горошку. Тесса, мабуть, ніколи не бачила себе на повний зріст у дзеркалі, бойкотуючи ті крамниці, де цього неможливо було уникнути.

Щоб її кабінет не надто нагадував тюремну камеру, Тесса пришпилила там непальську картинку, що була в неї ще зі студентських часів: паперова смуга всіх кольорів райдуги з яскраво-жовтим сонцем і місяцем, від яких розходилося стилізоване хвилясте проміння. Решту голих стін було обвішано всілякими постерами, що давали корисні поради, як підняти самооцінку або містили телефони різних анонімних служб з обіцянками допомоги у вирішенні проблем зі здоров’ям і емоційними стресами. Останнього разу, коли в кабінет для консультацій зайшла директорка школи, вона не змогла втриматись від саркастичного зауваження.