Горянин. Води Господнiх русел

Я знаю, дед, что у вас там не фонтан, в смьісле финансов. Да еще в пєнсионеров. Позтому, если адрес подтвердится и тьі жив-здоров, я подброшуденьжат. На хороший телек, на холодильник, газовую плиту, микроволновку... Что еще там нужно в дом? И чтобьі тьі мог позволить себе хорошую водочку, нормальньїе сигаретьі. Тьі, наверное, пьешь и куришь там всякую дрянь? Зто никуда не годится. Я не допущу, чтобьі мой дед побирался в незалежной Украине.

Еще лучше, если тьі приедешь на месячишко- другой сюда. Расходьі, само собой, я покрою. Как мьі славно с тобой здесь порьібачим, поохотимся! Меня умилила твоя речушка. Она крохотная и смешная по сравнению с нашими реками. О тайге я вообще молчу. На джипах я обьездил почти весь Сихоте-Алинь. Может, тебе здесь приглянется и останешься? Места хватит.

Дед, рассматриваю твоє фото, а потом себя в зеркале. У меня твой нос и подбородок, и твой бесшабашньїй взгляд серьіх глаз. Друзья говорят;: настолько похож, будто с глаза твого вьілетел. Я крепкий парень и закоренельїй таежник, но пишу зто письмо, смахивая слезу. А почему- не знаю. Что-то зашевелилось в душе новое, теплое и попустило железньїе нервьі, которьіе я вьїковьівал всю жизнь... Просматриваю снова и снова крохотньїй фильмец, и мне хочется стать с лопатой рядом с тобой. Хотя... если б тьі знал, какая у меня здесь техника. За полдня повернет твою речку вспять.

Пишу и шепчу заклинание, чтобьі письмо дошло до тебя и вернулось с ответом. Заклинанням меня обучала мама, твоя дочь. А ее учил прадед Никула. Тьі знаешь, наверное, о ком речь? Бьіло бьі славно, если бьі тьі смог передать зтот адрес человеку, которьій тебя снимал. А он свяжется со мной по интернету. Да уже как там Бог положит.

Береги себя, дед. Не стоит надривать сильї по пустякам. Или, может бьіть, я чего-нибудь недопонял? Крепко тебя обнимаю.

Твой внук Павел».

Старий розгладив аркуш на коліні і підніс до ніздрів. Папір пахнув деревом. Але чужим. Тоді він склав його і вернув до конверта. Глянув запитально на Пса. Той перейняв його погляд, насторожено чекав, що буде далі.

А далі все було, як у сні. Старий звільна підійшов до Буркуна і черкнув кресало запальнички. Він міг запалити сірник, але цей вогонь конче хотів добути з дідової запальнички, привезеної з вогненних Балкан. Підніс зеленаве жевриво до папороті. Та з подиву нараз зітхнула, а далі затріщала, стріляючи іскрами. Полум’я вмах обхопило скелю палахким кільцем. Старий мусив відступити аж за Квасний кадуб, бо жар розпікав воздухи, як у челюстях печі. Листя на дальніх трепетах злякано залопотіло. Від папороті вхопився хворост, від нього - букові поліна. Скеля палала, як величезна смоляна бочка. Від неї пружними габами розходилася гарячінь.

Старому здавалося, що на мінливій стіні вогню миготять риси знайомих облич - діда Микули, баби Ружіки, матері, батька Йонка-Йвана, вуйка Тимка, стрия- дереводіла, тітки Гафії, Калини, Василини, Петра, Іляни, Штеня, Аркадія і його водія, отця Дам’яна, рідкозубого коваля, поштарки Анниці, веселого патлача, що все брав на камеру... Ворухкими губами й мруженням очей вони перечулено щось промовляли до нього, але старий не розумів тієї мови.

Полумінь упала, тепер небесну баню розпікав сухий пал. Далі й він примерк. Скеля стояла, як розпечене ковадло. Старий долонею чув, як від неї сіється тремкий серпанок жару. Став черпати капелюхом воду і обливати себе з голови до ніг. Черпав із самого дна, бо під верхом криниці вода нагрілася. Відгонила капустяним розсолом.

Нарешті, мокрий як хлющ, задкуючи, аби не спалити обличчя, старий рушив до Буркуна. Поспіхом прорубував киркою перешийок у рівчаку, що тягнувся до скелі. Ярочок від Квасного кадуба вже був заповнений переливом. Земля палом пашіла під ногами. Одяг курився парою, тлів, пропікав шкіру. Старий злякався за конверт, притис кишеню ліктем. Одною рукою копати було важко, та він навісно довбав крем’яну товщу.

Коли нарешті русло рівчака з’єдналося, старий кинувся до кадуба і кільком» ударами зруйнував цямриння. Вода хлюпнула в шанець і зазміїлася в напрямку скелі. Дорогою нагрівалася й парувала. Старий капелюхом, жменями допомагав їй виповнювати рівчак. Вода вже дісталася Буркуна і обхопила його живим холодним кільцем. А джерело порскало новими й новими хвильками. І тоді гримнув грім. Грім не небесний, а підземний. Твердь здригнулася під ногами. Чоловік побачив, як начорно обсмалена скеля хитнулася, підломилася й повільно стала хилитися. А тоді з глухим тріском зірвалася вниз.

... І стало тихо, як на дні колодязя. На місці Буркуна, в стовпах диму й куряви, стирчали низькі зубаті брили. Горб незвично оголився. Тоді старий галасвіта кинувся навпрошки до Ріки. Сутеніло, але він і так усе бачив, що хотів. Коли прибіг засапаний на берег, картина відкрилося вповні. Буркун скотився схилом, налетівши на Зрячий Камінь, брата свого, і влягся гострим водорізом у річище. Ріка, щоб звільна текти далі, мусила тепер закрутитися і відбитися вбік. Нова перешкода наганяла воду в пересохлий ярок, у колишнє її русло. Шкоду, яку вчинив колись падінням Зрячий Камінь, тепер поправила його друга половина - Буркун. Під ялівці-самосівки тихим посувом підбиралася вода.

«Нічого, - подумав старий, - ми їх викопаємо й засадимо спад над храмом».

Сила Ріки на цьому коліні тепер роздвоювалася, текла далі давніми двома руслами, послаблюючи ліве, що огинало його обійстя. Старий звідси бачив, як злагідніла там бистрінь, протока не зачіпала його покремсаного берега. Відкрилася добряча прогалина суходолу, відбатованого Рікою за рік. Либонь, таким було річище й тоді, коли його пращур закладав тут селитьбу. Тепер плинові Ріки ніщо не заважало.

«За роки берег знову підніметься намулом, а ряд- другий вільх можна вже й нараз тут саджати», - забігав уперед радісною думкою старий. Але пекучий біль у спині перебив йому гадку. Втліла куфайка прогоріла до живого тіла. Він рвучко скинув її, притулив до опіку мокрий капелюх. Миготливе сяйво від місяця заклично грало на поверхні Ріки. Старий увійшов у рідке срібло й занурився по шию. І води привітно обняли його тіло і душу. Сміючись на всі зуби, він пустив капелюх і поплив слідом. Поплив до свого берега. Плив усміхаючись, майже не ворушив руками й ногами, як стара мудра риба, що, пливучи за водою, не траїить марно сили. Вони їй знагодяться на потім - на долання течії.

Пес біг краєм берега. Цей на подив серйозний і безголосий собака тепер мчав із заливистим гавкотом, і, здавалося, теж сміявся.

Я чекав його на лаві під ялівцями і читав книжку. Старий з молодим помічником клали крокви на трапезній. Працювали вони мовчки, звучали тільки молотки й пили. «Рука, в якій молоток, чесніша за руку з пером», - згадалося мені десь прочитане. Втішало хіба одне - що я колись теж починав з молотка, слюсарем у лісокомбінаті. На березі цієї ж Ріки, що біля мого Хуста зливалася з Тисою. Я сказав про це старому в нашу першу зустріч і вловив у його очах якусь крихту' довіри. Відтоді ми зустрічалися кожної суботи.

Нарешті він зійшов з риштовань, помив руки в потічку і поздоровкався. Я приготував записник.

«Що читаєте?» - несподівано запитав він.

«Книжку».

«Про кого?» - в щілинах його очей світила стримана цікавість.

«Про одного мудрого чоловіка».

«Я розумію, що про мудрого. Про таких, як я, книги не пишуть... Чого навчав той чоловік?»

«Різного навчав, - розгорнув я книжку про махатму Ганді. - Казав, наприклад, що коли ти робиш щось посутнє, то спочатку тебе не помічають. Потім над тобою сміються. Потім борються з тобою. А потім ти перемагаєш ...»

Я не знаю, чи старші вловив мої слова до кінця. За той час, поки я їх читав, на гілку сіла птиця, в калабаньку поточини шлюпнула з дерева дичка, на вигоні затрубіла сита корова, вдарив ласкавий дзвін на вечірню... Старий цілився вухом у кожен той звук. Він слухав своє. Він читав свою книгу. 1 я, перебираючи в пальцях самописку, розумів, що таку всеосяжну, таку всепроникливу книжку не напишу ніколи. Та й навіщо?!