Горянин. Води Господнiх русел

Де тота звіздочка, що рано вставала?

Свята-свята Марійиця Сина породила.

Як Його родила, так йому співала:

«Люляй-люляй, Сине Божий, бо я би’м вже спала». «Почекай, мамице, хоч одну годину, Доки я ти’ не принесу із раю перину...»

Під скельним виступом старий товсто настелив сухої папороті й моху, і тепер почувався, як Довбуш у своєму кам’яному кріслі на Кедруватій під Менчулом. Іванчик Рахівський, перший приятель славного опришка, що був з їх, угро-руського боку, доводився родаком бабі діда Микули. Тому й снувалася через родину повістина про карпатського гетьмана. Велике диво, як син бідаків, юний козарик виплекався в світового витязя, що замірився підкласти велику бочку пороху під весь панський світ. Задумав принести свободу, щастя і скарби гірській голоті. Лісовий чоловік, вихований полонинами, Олекса Довбуш стягнув розбійне військо верховинське, що несло пекло для прийшлого панства на всі боки Карпат. Для одних був суддею і катом, а для інших - золотим серцем, захисником і надією. І при тому

пишним і нездоланним лицарем із пострашливою силою ведмедя і спритністю рисі. Досконало читав Книгу Лісу і вмів відхиляти стрільби. Бо замовлений був віщуном із Чорногори, котрий зашив йому під шкіру пахуче зілля, яке можна побачити лише з гнізда дятла- попукача, коли той сидить на яйцях. А ще перейняв він науку жидівського знатника Бааль-Шем-Това, якого порятував від загибелі. І знайшов підПисаним Каменем двосічний старожитній топір, що й призначило йому геройську долю...

«Пам’ятай, неборику, що ми з погідного й гідного племені, - повіряв дідо. - 3 гордих і мудрооких горян- дорян, ще й із перехресною кровиною самого Олекси Довбуша». Дідо Микула знав цілу гибіль переказів і співанок про пана карпатських легінів. І встиг переповісти й виспівати їх немало, поки не відійшов на Вічну Ватру. Онук вірив йому, та й тепер вірить. Бо коли не віримо, то що нам з того прибуде?!

Щоб відійти на часину-другу від виснажливого копання, старий ціфрував хрести. З батьковим довго не прихитрявся, вибив на рамені дубовий лист і жолудь. Обернені догори. Ніби стаючи в слід його улюблених приповісток: «Дуба валить не буря, а червак ізсередини» і «Світ сей стоїть догори дригом». Кому, як не йому було знати все про цей хисткий світ, а про позасвіття й поготів? Батьків хрест, глибоко закопаний і надійно притоптаний, мав червлену модринову хрестовину посередині самого розкрилля. Хрест у хресті.

А над візерунком для тітки Гафії старий надовго задумався.

... До часу вона пішла з цього світу, бо йдочасно й прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула і м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю

дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова - молитва, співанка, казка, приповістка.

До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики і вішала їх на роги козам, коровам і баранам. їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Газда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя.

В борозну і на випаси Гафу не пускали - сама, як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився легінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збілований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Все йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції і Бельгії. Записався і Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із- за столу - в дорогу. Так і не лягли молоді разом.

Правда, встигла Г'афія довершити вишивану сорочку Олексі і набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платниками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку - не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї із сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра.

Якось це само до неї приліпилося - ткання і вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси?

«Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: іробота, іживот. Одна біда-коні. Коні, що тягають

теліжки з вуглям. Сліпі від темряви і всі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. їм не треба нічого казати, чують ' усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився у глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав.

Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо із своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платники все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, - пан над панами в шахтарському петіт-вілі.

Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробовоїями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, в якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода...

Кланяйся, дорога моя, всім, кого я знаю і хто знає мене. А в першу голову - нашим смерекам, котрі мені й тут пахнуть із твого шитва. Лишаюся при вірі й надії, Алексій».

По тому прийшов від нього ще один лист, а затим - як відтяло. Світ ухопила заворуха. Вітер і сюди доносив гар війни. Легінів із Верховини рекрутували вже не на роботи - на фронти. А Гафія ткала і вишивала. Що знала робити?

Глухо, як прихований часомір, цоркали її кросна, присвічені лояним каганцем. Нитки струнами бігли рамою в теплий закамарок. Пальці наосліп перебирали їх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася між повздовжніми, стукало бердо. Сірі промені ниток стискалися в полотно. Гафія «прибивала» їх ще й вільховим гребенем. Це коли ткала під саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж іскрилося на оборках, як іній. І цупке таке, що можна було ним каміння носити. Аякже, коноплі на нього чесалися з м’яких грунтів. Або льон, який дід вимінював у польській стороні на темний гірський мед і круги сиру. Гроші не мали такої сили.

А що вже казати про цінність її ткання! Відданиці марили таким приданим. Гафіїн же яловий посаг лежав у скрині. Ткала для інших. 1 вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долі, тиха молитва. А може, й направду це був «тайнопис роду, - як казав Тимко. - Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звідки це точиться. Просто безпомильно «списує» те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй давні голоси.