Горянин. Води Господнiх русел

Доки провиднялося, старий натоптував уже тройко саней. Сірі від лісів гори стискали простір. Зір сягав недалеко - до закрута ріки, і впирався в схил. Так само і вище течії. Але очі в застиглому безгомінні шукали пригод. І скупо знаходили. У розщелині Буркуна спіпооко, з ночі, кліпає сич. Знає, що в січневої днини курячий скок. У калинових кім’яхах пищать синиці. Віщують, що вовк ще не скоро з’їсть зиму. Чорна білка скинула під ноги поточену шишку. Видати, вже признала тут старого за свого. В щільнику одне зернятко ціленьке.

«Дякую, аж підскакую, білице!» - гукає їй старий. Лісове небожатко пустує, чує, що й на нарік буде з горішками. Але як, звідки дрібна звіринка, в якої мозку на сірникову голівку, може це знати наперед? Припустимо, він, старий, бачить це по деревах, затягнутих зранку ожеледдю. То перша ознака на зарод горіхів... Пес, упавши на груци, лапою гребе сніг. Почув мишу-полівку. Це добре, виходить, сніг ще подержиться. Старому й миші не треба, щовечора лишає на підвіконниці півцибулини, посиланої сіллю. Цибуля сіль спиває насухо. Значить, і надворі буде сухо.

До Водощів старий, як і рядив, викопав половину запланованого. І пустив Ріку в новий рукавчик. Вона вмент заповнила, засинила запруду. Тепер берег майже підпирав скельний грунь. Постояв-постояв над западиною і почовгав снігом бити кілок на другу скибу. Тепер мусів добре гострити чоло, щоб намітити зріз побережини так, аби Ріка тут спиняла хід. Нипав уздовж річища, міряв тичкою глибину і тиск води, прислухався до гомону хвиль, міркував, уявою сам лягав у шпарку протоку: що нашепче йому знаюча своє кров?! Тоненькі ріки жил у тілі теж кудись течуть Господніми руслами...

Привабно було в цей день коло води. Старий і козу випустив, аби напилася з Ріки. Придивлявся до слідів її ратичок. Темні ямки - на скорий сніг і на мокрий рік. Все сходилося: не дарма на стіжках ранками іскрився іній. Зачерпнув і сам із Ріки два відра для вечірньої купелі. Вода в блясі хилиталася, як розтоплене срібло. Ішли двором утрьох до празниковоївечері, і жодна птиця їм не перелетіла дорогу. І це теж був добрий знак. «Йорданським мандрівцям,-казав дідо Микула,-птиці віщують недобру путь».

Тріскучі, аж яскраві, хрещенські морози городили білі ярки. За ними зима впала на силі. Повалив сніг. На полози бралося, сани в’язли, як у глинищі. Щоб додати собі потуги, старий набив на закаблуки гострі підкови. Від Торка ще лишилися. Та все ж це був сніг, і сани ним помалу ковзали. Але сніжний пласт мерхнув і непомітно осідав. Старий це помічав по тому, як дерева ставали вищими. Щось і всередині в них, у стовбурах, чинилося. Притуляв потилицю до бука: з глибини, як із винної бочки, точилося ледве чутне шемрання. Дерево прокидалося. І Ріка повніла. Може, на палець, може, на два в день, але повніла. Цьому старий радів. Чекав скору пробу її сили.

Двічі ще ходив він зі снастю до коваля. Залізо в копанці гнулося й ламалося, вимагало підсилення. Коваль назвав плату, старий аж присвиснув: «Куслива ціна!» - «То не ціна, а гроші такі. Пустими стають, як цей світ». - «Ти на світ не гріши. Світ яким був, таким є. А от люди пустіють. Пустилися люди твердого берега...» Коваль, приміряючи ці слова й до себе, ціну збив. «Я розумію, - сказав старий, - тому, хто справно робить, треба і справно платити. Не буде чоловік робити щось задурно. Хоча... може в цьому світі й такі мають бути...» - «Ая, - заоскирявся коваль, - добрий і дурний

браття».

...А старий копав далі. В одну душу копав. І возив. Спішив на зламану шию. Радіючи, як дитина, що бавиться в піску, кожному новому ступню заглибини. Підганяло очікування великої води. На неї він надіявся, як допіру на сніг, що марнів на очах. Повноводдя мало йому підсобити, забираючи глину, яку він буде відвалювати з берега. Каміння сам тягатиме, а легкий грунт нехай несе вода. Якщо може відкушувати з його берега, най і цей точить під його орудою. Лопату-другу він і раніше жбухав у хвилі. Тепер сміливіше згрібав у річище береговий намул. І течія підхоплювала його й несла далі. На те й вода. А чоловік на те, щоб розумом доточити там, де сила не бере.

Рогатий двійчак для корчування пнів, що залишився від прадіда, тепер пригодився, як свячена вода. Важив півпуда, зате для такої роботи - перший інструмент. Із дна ями старий бухав ним у бережану стіну, що пласталася шарами глини, ріні й піску Де-не-де сльозливі нуртики прогризали собі нори. Надовбував грунту до колін, вершив воза і кликав Пса. Вичовгана санна колія опала, мокро темніла. От-от проб’ється з- під неї ряст, зацвіте покрівцем козодрис із ніжно-білими похиленими голівками. Пізніше заяскріють блимавки центурії. Ліщинове підлісся затягне блискучо-зелена кипінь барвінку. А скельний схил Буркуна покриють пампи жорсткої, як дріт, папороті. Старий знав тут кожен закамарок, як свої кишені. Знав не лише нагостреним зором, але й пам’яттю чутливих ніг дитинства.

...І грянула весна. Вона завжди приходить уранці. Сніг почав пахнути хвоєю, шишки на сосенках бралися ніжною рожевістю. Скупе, як мачушин усміх, сонце сміливіше вирізалося з-поза горба. І красен Божий мир заряхтів на крижаних злизах гір так, ніби ти увійшов у середину перлини. Підтоплена за день сніжна храпля під вечір підмерзала, і чоботи, й полози рипіли на ціле межигір’я. Зате як видко було вночі - сліпуча зоряна мапа лежала на холодній ртуті Ріки. А місяць стояв мідний - на тривкі морози.

Прийшов марець і розбудив гірський світ, розстебнув гудзики на кожусі робочого чоловіка. Але палець з рукавиці не виймай, бо місяць цей дурить! Вдень плющить, а вночі тріщить. Старий гягав сани аж до теплого Олекси, а коли вчув, як пструг розбиває хвостом тонкі закрайки леду, почав припасовувати до возика колеса з Петрового моторолера. Гуму щільно набив сіном. Вийшла похватна двоколка. Доки моква не вдубіла, трудна то була калація - тягати бідарку по розвезеному насту Але як за щось узявся, то вези. І возив.

До Благовіщення ще все стояло в кам’яному тілі, а тоді враз скресло, ожило. На Мотрони старий учув журавлів-веселиків, і задер голову на втомлений, ламаний ключ у небі. «Нарешті. Прилопотіли дорогенькі». їх і дідо Микула завжди чекав з нетерпінням. 1 уважно рахував, бо скільки журавлів долетіло, стільки коштуватиме того літа корець жита. Старий теж їх чекав, але з іншої причини. Журавлі приносили з собою велику воду. Він був майже готовий прийняти її. І вона прийшла.

Ріка прибувала щодень, стягуючи з гір тисячі потічків із талих снігів. Густа каламутна бистрінь жадібно хапала і несла все, що поламала й знищила зима. Старий «згодовував» їй крихку глину-черленицю своєї копанки. З цього мав два добра: по-перше, облегшув свою працю; по-друге, рінь, не віднесена водою, стелилася обіч руслом, укріплюючи його підмитий берег. Залишалося згладити вузький перешийок, аби пустити напір у новий підкопаний рукавець. Ріка аж захлиналася повносиллям. Вирувала, рокотала, сичала на перекаті, скипала брудними пухирями, захлиналася на закруті. Рідке глинище навпіл з кришивом леду сунуло гримучою лавою.

Щоб не зірватися в зловісну купіль, старий прив’язав себе до дерева. Ріка огризалася, досягала його мокрим галуззям, сікла батогами колючих бризок, що зливалися на обличчі з потом. ГТес дивився на це широко розкритими, потемнілими від подиву очима. До загадкових видозмін двох речей - води й вогню - так і не зміг призвичаїтися цей бувалий собака. Він завмер на купині, зіщулившись у винуватій немічності, що не може нічим зарадити. А старий без передиху лупав рінний берег. І Ріка, збиваючи шумовиння, пожадливо ковтала землю.

Щойно минув полудень, коли берегова коса була підрізана. Старий ледве встиг вихопитися мотузкою на узвишшя, як лавина каламуті шибнула за ним, закрутилася в заводі, била хвилями у свіжі краї, як чорт ногавицями. Стриножена пасткою бокова течія захлиналася, гасла і вже впокорена сунула далі до його надбережжя. Все вийшло за його задумом. Ціла зима каторжної праці дала очікуваний плід. Він «зловив» Ріку на самому її розгоні. Зловив і загнуздав, як молоду кобилицю, пустив навіть не галопом, а тихим кроком.