Горянин. Води Господнiх русел

І знову старий дивився на скелю. Довго дивився. Чекав, коли очі призвичаяться. Тоді включилася й голова.

«Невже сліпий ухопився тропи?» - прошепотів він дуже тихо. Самими губами прошепотів. Щоб дочасно не вчула Ріка.

Тіні сутінків лягали на Буркуна. А камінь мовчав. Зате озвалися птиці. Вони наприкінці дня проявляють більшу жвавість. Вибираються на верхівки дерев, щоб попрощатися на сьогодні з сонцем.

Два дні старий висаджував ялівці в церковній загороді. Там і ночував у повіті. Та що за сон у чужині - як у зайця? Коли посадив деревця, зі старих віконниць збив парник, заклав живці. Навчив служку, як їх поливати й затіняти від сонця. Шибав собою туци-сюди, а думкою сторожив Ріку, примірявся до Буркуна. Внутрішнім зором бачив його одномірне кам’яне крило

як йому самотньо в небі. І сам собі дивувався. Умудрив Господь сліпоту. Скільки руками переносив землі, скільки перетовк каменя, скільки нарубав дерева - і все на вітер! А тут заснув з руками на колінах - і відкрилося, як дитині на долоньці. Таки доля наша в Бога на колінах...

Отця Дам’яна не було, від’їхав до Мукачева. Розпорядився, аби старий саджав на свій розсуд. Він і саджав. Патлатий, що знімав його на Різдво, і тепер тут за ним ув’язався, тріщав камерою.

«Як там ваша Ріка, дядьку?»

«Мокра».

«Я розумію, - цірив той рідкі зуби. - Як вона себе поводить?»

«Тече», - відрізав старий з нехоті теревенити пустопаш.

Ялівці він висадив так, щоб років за п’ять зійшлися тісним живоплотом. 1 побіг додому.

Вдома довго гострив тесак. Обв’язався пасмугами лика і забрів у папороті, що закучерявили гору, наче цільна овеча отара. Молоденькі бліді стрілки щойно випнулися з землі, а торішні віяла тріщали на вітрі, як пересохлий папір. Наткнувся на пеньок, на якому бурундук розклав сушити свої пожитки: грибки, горішки, корінці. Це віщувало добру годину. Те, що й треба було старому. Стинав папороть, громадив у снописька й перев’язував ликом. Простромляв їх дерев’яним колом і завдавав на плече. І ніс до Буркуна. Здаля могло видітися, що хвилями папороті пливе вгору сірий стіг. Пса в заростях не було видно. Старий тісно скирдував пласти біля підніжжя і вертався за новою ношею. Добре, що косити тут було що. Скеля поволі оперізувалася товстим перевеслом сухої папороті.

Працював, як у дурноті. Сонце світило стиха, без жари. До вечора нагромаджена січка обхопила Буркун тісним обручем. Старий обійшов його і, втішений, зійшов долі, аби нарешті кинути щось до рота. На Ріку він не обзирався. Бо й часу не мав, та й не було зараз діла до неї. Вся його теперішня сутність, всі розмисли були прикуті до цього грубезного каменя, випнутого в поривному корчі, що наче аж просився в політ. А на Ріку що вже дивитися? Вона сама тепер зачаєно поглядала за ними.

Другого дня з рана-раннього старий носив сюди вже в’язки хворостиння. Спочатку укладав дрібний труск, на нього нахрещував сухе ломаччя, яке ще раніше постягував із цілого берега. Ніби знав наперед, що для чогось придасться. Тепер мав готове в руки. Ріка з повіддю нанесла його будь здоров. Приготувала старому полегшу. Було б ще ліпше, якби возив із Торком. Бувало, старий, коли вертався з лісу, нав’ючував паліччя обабоки сідла, а сам ішов поряд, обхопивши на розпутинах коня за шию. Аби підсліпуватий Торко не забив ноги. Кінська грива і його сорочка пахли однаково...

Наступного дня старий теж тягав хмиз. Підібрав усе до стеблини. І порубані вільхи поніс. Доки їх не забрала з крихкого берега Ріка. Але того палива йому здавалося мало, і розібрав усі ворини з плоту. Загорода вже й так просилася до обнови. Відтак узявся за дровітню. Носив на плечах в’язки колотих бучків - це мало дати найбільшу потугу жару. Носив не шкодуючи. Дрова ще будуть. Літо довге, а хаща сама в город лізе. Не залишив у дворі ні тріски. Лише тоді дав собі передих. Сів під горішиною і сполошив сороку.

«Ба кого ти кличеш, небого?»

Не встиг перевести дух, як зачув оклик із того берега. Листоноша Анна. Перейшов через бер, поклонився їй. Та сходу лукаво під’южила: «Ану в танець, вуйку! Маєте листа. Аж із Росії. Без легінського танцю не дам».

«Чи можна, Аннице, я іншим відкуплюся?»

«Ба чим?»

«Скільки маєш діточок?»

«Тройко шибеників. Такі ж закляті, як їх отець. Як до біди, так до їди».

«Це добре, Аннице. Бери мою козу».

«Що, вуйку?»

«Боюся, що животина без жіночих рук прикипить. А я скоро зійду на діл у роботу. Не буцу ж за собою тягнути козу. Ти з нею клопоту не бійся. Сама собі знайде потраву на ширині. А два-три літри молока щодень - як знайшов... Береш козу - і край!»

Анниця щось хотіла встромити, але тут їй в очі упав Буркун, оторочений до половини сушняком. Наче велетенський кам’яний птах у гнізді. В лячному подиві перевела очі на старого.

«Ти, дівко, не на гору витріщайся, а ходи запізнаватися зі своєю козою. Бо в мене робота стоїть. Мені з вами ніколи довго розвозити. А гора як гора, що з нею станеться?»

«Я, вуйку, нічого не бачила й не чула», - змовницькою скоромовкою відторохтіла поштарка.

Коза, здурена хлібом, легко перебігла кладку. Відтак ні разу й не озирнулася на свій двір. Що озиратися

газда виносив до Буркуна все її сіно й солому. А зелена паша скрізь, куди ноги ведуть.

Старий не кинувся одразу читати листа. Хотів підготувати до цього серце. Але як? Хіба що безтямним заняттям, роботою. Іншого способу впокорити схвильоване серце він не знав.

Підхопив кайло і пішов до джерела, що кліпало в терновищі за десять ступнів від Буркуна. Квасний кадуб. Обкопав скелю неглибоким довкружнім рівчаком. Нагорі потягнув від нього ширше русельце - до самої кринички. Тоді вичистив саме джерело й обклав його камінням на глиняному замку. Вода швидко прибувала, звільнений нурт шукав шпари для переливу. Старий забивав їх дерном і нарощував цямриння. Мордувався, доки не досяг достатньої надземної висоти. Тоді спустився до садиби за дідовою запальничкою. Там же в скрині, в старому кисеті, знайшов і Тимкові окуляри без однієї дужки. І вернувся до Буркуна.

Сів біля криниці, зачерпнув жменею напитися. Вода, наче настояна на кислицях, стягла язик. Недаремно її назвивали «квасною». Кілька крапель упало на конверт. На ньому був намальований бородатий чоловік із дерев’яними крилами, прив’язаними до спини. Виглядало так, що хоче злетіти з дзвінниці. «Чудних повно в світі, лише купи не держаться», - подумав старий. Пес заглядав на конверт через його плече. Старий зняв капелюха, щоб тому ліпше було видно. Навісив на ніс скла і обережно нігтем розпечатав

конверт. Він давно нічого не читав і боявся, що нічого з того не вийде. Але письмо було друковане, ще й чималими літерами.

«Здравствуй, дорогой дед!

Тебя, наверное, немало удивит зто письмо. Как и меня удивил факт, что тьі существуешь. Великое дело - интернет! Как зто замечательно - узнать, что где-то на другом краю земли живет родственная душа. Я, как полоумньїй, бегаю с распечаткой и всем рассказьіваю, что нашслся мой дед. Им все равно, а мне радости цельїй воз. Как только я увидел сюжет, как тьі воюешь с бурлящей рекой, сразу бросился перебирать вещи покойной матери. Нашел ее старьій паспорт, а в нем - фотография, на которой совсем юная мама и ви с бабушкой. Фамилия девичья совпадаст, и тот же район, где вьшисали документ. Все срослось!

Мама умерла, когда мне бьіло одинадцать, и отец вскоре женился во второй раз. Мьі переехали, письма пропали, связь с вами прервалась. Кратко о себе. Я - в реальном бизнесе. «На трубе», как здесь говорят. Отец доработался до завгара крупного нефтеперарабатьіваюіцего хозяйства и помог мне скупить пакет акций, когда я вернулся сюда после института. Теперь я имею неплохие дивидендьі. То єсть с нефти, которую качаєм на вашу Европу, миє тоже кое- что капает. Одним словом, все путем. Как в лучших людей. И дом - полная чаша, и гараж укомплектован, и заимка имеется в лесу над озером. И отдьіх на любьіх морях. Жить можно.