Горянин. Води Господнiх русел

Ранком старий чекав вечора, а вночі був готовий до нового дня. Збирався, як у дорогу Зорі ясно вмаяли небо

на сонце, на нове літепло. Так і сталося: до полудня сніг зійшов. У природи норов дивний: мокре де сухого не береться. Скільки він пам’ятав, стійким був лише мокрий сніг, що лягав на мокру землю. Тепер на сани не сподівайся. Пес відчужено понюхав шлею і відійшов до Ріки. Гзилася, хапаючи останню комашню, риба. Пструги, що їх Пес вихоплював із мілководної кипіні, здавалося, аж лисніли жиром. Він відкушував їм голови

це була його законна частка здобичі. Тушки залишав на підмороженій траві. На зиму.

А старий копав. Спочатку вдарив глибокі шурфи проби на твердість. На шастя, кам’яна підошва не заходила під Ріку. Скельний Буркун наче справді впав із неба, бо ніякого споєння з сусідніми пагорбами не мав. Старий копав межовий яр, що мав із часом стати краєм суходолу. Грунт був середньо важкий - рінняк із пісною глиною і камінням. Скільки віків мали скидати ліси хвою і лист, аби постелити згори плідний шар завтовшки з долоню для врожайної мізерії верховинця, котрий той дар земний ревно досмачує перегноєм, попелом і намулом, а то й вапном, аби перебити гіркоту гірської солі і квашу баговиння.

Копав старий розмірено, не доходячи до поту. Бо піт на вітрі - нагла застуда. А так робота рівно гріс і кров, і кості. Сама себе гріє, коли рівно розподіляєш зусилля, як на руки, так на ноги й спину. Копання - воляча праця. А віл як працює: мірно, покволом, безупинно, доки його не випряжуть. За його дитинства, коли ще не стягліїся на коні, орали волами. І він, малий, із жалісною любов ’ю ходив біля цих лагідних животин, носив їм потай качани кукурудзи. І щось-таки перебрав від них і сам. Ні, він не втягувався в працю, як чорний віл. Знав межу сили. Чоловік не камінь, щоб не став у роботі, кажуть старші люди. Хоча й не гайнував золотого часу на дозвільну марноту. Бо час - не віл, його не заярмиш.

Старий знав, що в нього роботи - до сьомої суботи. На цілу зиму щонайменше. І тому загадував собі щоденний урок, поділивши оком берег на вузькі пасемця. Упав сніг, уже справдешній. Упав на мокре і з нічним морозцем прикипів надовго. Простелилася санна дорога. Старий навершував корито, рівномірно даючи рінь і каміння, і впрягався. Пес вдівався у свою шлею. І вони тягли сани під гору. Для пса він витоптав колію, бо в снігу той на трьох ногах натужно борюкався. Пес був ще дужий, хоч і не молодий. Що дивуватися: він, старий, теж не впав ще на силі.

Так удвох вони возили землю. А копав старий сам. Щоб не марнувати час на переходи, біля підніжжя Буркуна, у природному вирубі, старий живив маленьку ватру. Тут був і казанок. Вранці брав із собою банку молока і крупу на кулешу. Її вони з Псом і їли. Двічі на день, щоб зігріти нутро, старий запарював ісландський мох. За берегометами, під самою полониною, це зілля слалася між камінням сивими кудлами. Тут його називали «грань гір», бо направду воно неначе горіло сухим вогнем, ховало в собі снагу спалення всякої зарази. Пиття старий підсолоджував жменькою сухих ягід. Заїдав тонкими скибками кізього сиру. А Пес їв самий сир. Коза вже зимувала під дахом, мала досить сіна, сухої кропиви і віників із гілля.

Інколи старий тут же, просто иеба, варив рибу чи гливи, що у вишньому ліску обсідали пні кучерявими гривами. А до них пік на гарячому камені плескаті прісні балабушки. Доки робили три-чотири санні ходи, обід був готовий. Але старий не рахував ходки. Порахунки відбирають сили. А гарячкове жадання результату - ще більше. Коли в нього витикався загад якогось діла, він його просто робив, не озираючись назад і не забігаючи вперед. Із голови треба починати, а тоді дати цілковиту владу рукам. Бо голова тут не завжди в помочі. Від неї йде зневіра, сумнів і навіть боязнь своєї сили.

Добре діло втіха, коли ділові не поміха. Не раз він чув цю приповіетку, але довго не розумів її прихованого сенсу. Всяка робота живить чоловіка не лише корисністю, але й радістю самого роблення. Бо птиця створена до літання, а людина - до праці. «Праця хосенна. Праця спасенна», - було виведено на одному з листків Тимкового дерева. Десь на споду душі в старого кільчилася подяка Ріці за цю «спасенність». Бо якщо добре розмислити, хто знає, що він більше рятував у змаганні з Рікою - чи свій порушений берег із могилами, в яких захований скарб роду і лад старовіку, чи самого себе?!

Зима підсвітила їх межигір’я і принесла густу, сталу тишу Одна Ріка протинала її своїм гучанням. Але хто виріс біля Ріки, той не чує її шуму Ніхто з села не пускався дорогою д’горі. Лише під самі святки прошуміли двокінні копильчаки. Когось принесла охота. То були церковні люди. Коморник скочив у сніг і густо затрубів у стулені долоні: «Отець Дам’ян подячно вам кланяється за вино! Таке вино в Римі ще поглядати...»

«А ви що в засніжених хащах глядаєте?» - перевів старий на інше. - «Ялицю. Храм уже під дахом, то нам таке дерево треба, щоб вершком аж піж купол». - «Під Терентовим Бердом таку ялицю найдете. А на звороті прошу пристати - маю до вина празникове даровання».

Вони й пристали. Старий виніс приготовлені гриби, горіхи, сушену садовину і рибу. Поклав торбу в сани. А згори - загорнутий у мішковину модриновий оцупок. «Що це?»-запитав коморник. «Сам не знаю. Най отець Дам’ян розсудить». Коли старий готував дровини на нові хрести, на подовжньому зрізі відкрилася чудасія - закипілий бордовою смолою чіткий обрис хреста. Такого йому не стрічалося за цілу лісорубську бутність. І від інших не чув. Траплялися якісь візерунки, камінці, дроти, задубілі кістки в стовбурі, а тут - хрест. Рівнораменний і аж сяючий затверділою на камінь живицею. Розтин пили розділив його навпіл. Одну колодку старий обтяв і гладенько постругав, щоб передати монашику. А з другої витесав крижа для батькового гробу.

Люди в санях розглядали стовпець і дивом дивувалися. Не менше чуцувалися і з його старань. На білому тлі добре виднівся відгризений від протилежного берега клин. Неначе комусь Ріки мало. А під скелею громадився свіжий насип землі. Шануючи пожертву старого і прихильність Дам’яна, церковники не сміли братії його на кпини, хоч ріденькі усмішечки й липли до їх уст. Настаріший, голова двадцятки, виповів поважно, для годиться: «Святилися б людські рученьки. Що вони лишень не вчинять...»

Старому, зголодженому на людей, кортіло потолкувати з товариством. Але не хотілося вести бесіду про свою працю, не хотілося відкриватися комусь. Бо це була лише його повинність. І Ріки.

Часом у звучанні течії йому вчувалося, що Ріка не противиться його потугам. І цього було досить, аби довбати берег далі, розширяти її простір. Коли він грівся в яскині під скелею, сюди долинали хори хвиль. Вривалися в кам’яний затвір і веселим дзвоном піднімалися стіною Буркуна. На вигоні грайлива мелодія ламалася й дробилася на дрібні звуки, як хвиля, що налітає на зуб криги і розсипається на срібний пил.

За тиждень потому до його посілості вихопилися вже легші сани. Служник приніс від священика віддарунок: образок Богородиці, різдвяні свічки й цукерки насипом. «А це нащо?» - запитав старий. «Свячені», - пояснив хлопець. «Дітвак дітваком», - подумав з теплотою старий про монашика. Зі саней скочив у сніг ще один молодик у помаранчевій шапочці. Став, як навіжений, стреконіти камерою навсібіч, цілячись на Ріку і на нього, старого. «Беріть цукрики, - відмахувався той. - Зараз вам чаю зігрію».

Пили чай під Буркуном. У паруючий напій старий щедро доливав їм настою перстачу, підкріплений ялівцем, хріном і павутиною. Фотографа розібрало, бо бігав берегом, як насолений. І все щось випитував. Старий, аби відхреститися від нього, щось неохоче пояснював. А той - як реп’ях. Дурненьке, ще й п’яненьке! Та яка не є, а гостина. Блиснуло і йому Різдво. Раз у році сироті празник...

Коли ті від'їхали, старий вихилив ще один батьків штемпелик настоянки і тихо затяг собі першу колядку, якої навчила їх баба. Навчила піснеспіву і врочисто благословила на містку: «Ідіть, коляднички- божі дячки, несіть добру вість у гори й доли!» Тепер він співав Буркунові. Псові і Ріці. Кому ще мав колядувати?