Душниця

Володимир Арєнєв

Душниця

Від автора

Усе почалося з оголошення на ліхтарному стовпі. Пізно вночі я повертався додому на маршрутці, вона зупинилася перед світлофором — і на звичайному стовпі я побачив напівзірване: «Повітряні кульки для будь-яких урочистостей».

А що більше пишеш, то частіше зір у тебе починає працювати по-особливому. Частіше зауважуєш детальки, з яких можуть прорости цікаві історії. І в цьому навіть не якась там твоя заслуга, просто… ну, от уява тренується особливим чином реагувати на зовнішні подразники.

Словом, я побачив це оголошення, вбив собі кілька ключових фраз у мобілку — а далі відпустив усе самопливом. Історії треба було проявитися, вигадатися, прорости. Коли це сталося (а сталося, на мій подив, досить швидко), я сів і записав її.

Було це в 2010 році, тож залишається тільки радіти, що ця книжка встигла побачити світ, її прочитали, комусь вона сподобалася, когось обурила. Якби склалося все по-іншому, зараз читач вирішив би, що я писав на злобу дня, — та, на жаль, це просто «злоба» наздогнала і зробила книжку аж надто актуальною.

Із 2010 року «Душниця» живе вже своїм життям, а я спостерігаю за нею, як за дитиною, яка робить перші успіхи на обраному шляху. Її тепло сприйняли читачі на конкурсі дитячої і підліткової літератури «Книгуру-2013». На сайті «Лабораторія фантастики» за результатами читацького голосування перемогла в категорії «Найкраща мережева публікація». Вона виходила в моїй авторській, «дорослій» збірці, а тепер от доросла до окремої книжки, та не простої — а з ілюстраціями дивовижного художника Олександра Продана.

Мені дуже цікаво, як поставляться до неї сьогоднішні читачі. І ще: десь там, за межами відомих нам полів, здається, повільно проростає нова історія про цей-таки світ. Відверто кажучи, я не впевнений, чи проросте, але — ну що ж, час покаже. А мені залишається побажати вам приємного читання.

Ваш, ВА

Частина перша

У четвер у Курдіна помер дідусь, про це усі знали. До кінця тижня на уроки Курдін не ходив, а в понеділок спізнився на геометрію. Класна його пустила, жодного слова не сказала. Він сів поряд із Рудим Вадьком, а дідусеву кульку повісив збоку, на гачок для портфеля.

Кулька була крутезна. Срібляста, з тонкими чорними прожилками, і велетенська, наче кавун. Під «хвостиком» звисала шкіряна стрічечка. На перерві Курдін дозволив усім охочим її роздивитися. Сашко теж кинув оком. Дідусеве ім'я й дати на стрічечці були сріблясті, кульці під лад. І ланцюжок світлий. Курдін його з рук не випускав, накрутив на зап'ясток й увесь час наче мимохідь рухав туди-сюди — поправляв.

— Ну то як, він з тобою розмовляє? — запитала Жирнова, чомусь пошепки.

— От дурепа! — відмахнувся Курдін. — Перші дев'ять днів вони не розмовляють. Це згодом… і то — коли про них постійно піклуватись. Та й не з усіма, лише з тими, хто має тонке чуття. Із дорослими он — майже ніколи.

— Еге ж, — підтримав товариша Вадько, — мені Антип Шепелявий розповідав, ну, з Піскового двору. Його сеструня місяць бабусину кульку доглядала. Щодня мало не з годину книжки читала, розмовляла, музику їй врубала, вальси там різні. Дослухалася, аж фарбу вухом стерла. Такезна пляма… а бабця — ні пари з вуст! Зате в Макса з двадцять шостої дядька машина збила. Ну то він потім увесь час порадами ділився. Макс предків насилу вламав, щоби в душницю відвезли, і він…

Курдін перебив Вадю:

— Фігня! До душниці раніш як за рік тільки найубогіші своїх віддають. Ну, або дикуни якісь. — Він красномовно ворухнув бровою, дивлячись на Сашка. Той відчув, як червоніють вуха.

— На це, — додав Курдін, — не всі здатні: поважати власних предків.

Бути б бійці, та пролунав дзвінок. На великій перерві Сашко проігнорував натовп довкола Курдіна. Пішов на подвір'я і з'їв бутери, потім сидів на лавочці; пахло зопрілим листям і смаженою картоплею із сусіднього будинку, а він просто думав собі про різні речі. Про Курдіна майже не думав.

Бачив, як поверталися зі столовки дівчата із паралельного «Б». Новенька йшла поруч із Гордійко і Сидоровою, щось їм розповідала. Гордійко хихотіла, потім помітила Сашка й помахала йому рукою. Новенька навіть не озирнулася. А Сидорова обернулася і показала йому язика. Дурепа.

Після уроків він затримався у вестибюлі. Присів біля вікна й порпався в портфелі. Курдін на подвір'ї знову вихвалявся дідусевою кулькою. Новенька з Гордійко та Сидоровою теж підійшли і слухали.

Сидорова помітила, що Сашко на них дивиться, і зашепотіла, прикривши рота долонькою.

Сашко відвернувся, клацнув портфелем і вийшов на подвір'я. На Курдіна та збіговисько й не глянув. І коли Гордійко засміялася, не обернувся.

Можна подумати!..

Удома нікого не було. Він увімкнув тєлік і вирішив зараз, засвітла, нанести камуфляжний візерунок на морпіхів.

Якраз до завтра висохнуть, і можна буде зайнятися дрібними деталями. Слухав одним вухом «Перший освітній», щось там про епоху Василя Бездітного. Коли показували реконструкції баталій — дивився, звичайно ж; відволікався.

З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.

Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.

— Ні бельмеса вони не тямлять, — прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. — Пришелепкуваті. «Класики»!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж — ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. «Борець із режимом», «в'язень совісті» — ось що я для них!.. — Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. — Та хай уже, — сказав іншим тоном. — Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?