Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Потім я підвівся і пішов берегом, шукаючи мушлю або гарної форми камінець на згадку. Першою знайшлася мушля. Я зазирнув усередину, побачив там білі кам'яні сходи, вони вели вгору. Трохи повагавшись, я вирішив піднятися.

Але перед тим я розтулив долоню, щоб подивитися на сніг. Він став кам'яним, нагадуючи яшмову кульку, і я поклав її до кишені.

Сходи вивели мене на невеличку терасу; море, зелене і рожеве місто розташувалися внизу, дуже далеко, за кілька кілометрів. У мене запаморочилася голова, довелося схопитися за поручні; відтак, тримаючись, я підійшов до дерев'яних дверей, прочинив і визирнув: стежка, посипана шутром, обсаджена чорними хризантемами, вилася садом. Я дуже зрадів, бо це мені щось нагадувало, і пішов стежкою.

Вона уривалася несподівано, над самою прірвою; внизу загрозливо і зелено блимало рожеве місто; тепер я побачив гавань, форти, які її захищали, пласкі і гостроверхі дахи, що визирали між кам'яних садів з фонтанами і статуями, так само зробленими з живого каміння.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима поклала мені руку на плече. Їй треба було щось подарувати. Я понишпорив у кишенях, знайшов там сніг, який загус у яшму, і безжально поклав його в зелену долоню. На долоні зметнулося високе вузьке полум'я. Жінка страшно розкрила беззубого рота і я відчув, що це кам'яний крик. Кам'яна гадюка віддалялася стежкою, залишаючи слизький слід на зеленому шутрі, а жінки вже не було.

…Потім поволі проступили сосни, справжній лапатий сніг на їхніх вітах і я був порятований, хоча з неба деякий час усе ще сипався сіро-срібний попіл. Потім попіл ущух і я навіть пошкодував за яшмовою кулькою. Небо прояснилося на зорі, на місяць і сонце. Сніг засяяв у їхньому спільному промінні, живому, але не страшному, бо воно ніяк мене не стосувалося.

Кінець другого концерту

Концерт № 3

Це правда: щоб бути праведником, треба народжуватися деінде. Жовті води зносять збудовані на дрібному пісочку житла, а ті, хто народився не тут, стоять посеред неба, споглядаючи ширму дощу, на якій зображена голодна повінь, що несе тіла людей упереміш із тілами звірят; як виринають із течії годинники, котрі продовжують цокати і срібні риби; як розправляються на каламутній широчіні обруси з гаптованими краями; підсвічники ж, хатнє начиння, винко червоне тонуть негайно, розчиняються в повені, надаючи їй присмеркового кольору вогню. Тільки кого він тепер порятує? На кленових і яблуневих вітрах, обчухраних буйним вітром, сидять мокрі знесилені птиці; вони все ще пильнують свої гнізда, у яких не відродяться — тут.

Не тут? Ти кажеш: «Не тут»? Може, повідаєш заразом, де розташувалося те «не тут»? І візьмеш мене за руку, поведеш на плац святого Марка або до однієї зі споруд ацтеків, а потім оголосиш: «Не тут»? Але хто з тобою погодиться? Хіба повені і голосіння немовлят немає деінде, хіба не заливають вони нас щодня мідними і золотими водами, без яких можна обійтися — тільки не тут?

Ми будемо сіяти зерно у воду, терпляче чекати на перші паростки, але зерно збиратимуть потопельники, щоб змолоти під водою борошно собі і рибам на хліб; і от, зерно закінчилося, ми стоїмо з порожніми долонями в порожніх небесах, а внизу летить каламутна повінь зупинених годинників і тутешності.

Оце така наша перевага, пташата. Нахиліться, зачерпніть повні дзьобики поглядів, що як слабке світло ще просочуються із дна, — так, ніби те дно не тут, — оце така наша гостина, пташата. І це правда: що б дала людині нетутешність, коли сама людина залишається собою? Можна навчити її слову «Бог», але й воно буде тутешнім. Так і виходить, що всі ми народжені тут, але чужі між собою, чужі батьківщині, чужі праведності. Налиймо іще вина, нумо звіримо нерухомі стрілки годинників.

Заходжу до покинутого перед потопом дому, у якому назавжди лишилися горіти свічки. Свічко, тонесенька, дай мені вогню нагодувати пташенят.

Заходжу до покинутої стайні, в якій довічно літатимуть кажани. Кажани, дайте мені чого-небудь для пташенят.

Заходжу до костьолу, так само покинутого, зі слідами солдатських чобіт на зачовганій підлозі, звертаюся до павуків, які вже заснували високий вівтар. Павуки, кажу, може, у вас знайдеться хоч крихта поживи пташенятам, які пливуть золотими і мідними водами?

І ніде немає мені відповіді, але двері з дому, стайні і костьолу ведуть до пташат, які кричать і кричать серед повені знищених речей.

Кожну сльозу з очей ваших обітре Бог.

Але птахи продовжують лементувати і тоді я сам витираю їхні сльози рукавом сорочки і сам годую їх рештками свого тіла, і ось уже тиша, мене нема, плюскотіння вод; так, направду, нема мене.

Але і Його нема тут.

Дух осінніх незірваних квітів; плац, обсотаний будівлями для Бога; безсмертний вигук одного з прозорих журавлів Ніцше, — усе це однозначна, але недостатня відповідь: ти сам собі Ти і споруда для нього; але ти повторюєшся, а справжній Бог не повторюється ніколи.

Храм серед в'янучих снігів, до нього злітаються прочани, потребуючи неминущої втіхи: достовірності перефарбованих понять. Ти не з ними, ти без них, але також тут. Невмирущої радості-вірогідності у нових барвах вимагають пілігрими, які линуть до собору у помарнілих снігах.

І маю лише одне прохання, лише одне прохання маю я: о, зробіть мені гніздо із пелюсток яблуні, навіть не гніздо, бодай малюнок його, як на старовинній вазі для квітів, наче малюнок на малюнку, ніби розкіш і біль у цьому надто кам'яному соборі, де немає слів, а все інше таке недоцільне, як і те, що зображено на шпалерах.

Що зображено на шпалерах у соборі?

Попереду йде чоловік на милицях, за ним — великий рудий пес, а позаду котиться перекотиполе. І все протягом обох нефів, аж до конхи, а там невеличкий беззвучний спалах і от: попереду котиться перекотиполе, за ним женеться рудий пес, а позаду шкутильгає чоловік, опираючись на милиці, все ще не втрачаючи надії когось із нас наздогнати. Слова, якими я вас ловлю, щоб затягнути до своєї клітки, в якій падає недовгий дощ, де хмари — наче ноти, періодично розташовані на нотоносці; золота клітка вечора і в ній я живу, і в ній я прохаю гнізда. Це ще один приїзд на мою загадкову нещасну батьківщину. Цього разу вона вже нічим тебе не обдарує — адже осінь і втома блукають собором, не до речі вітаючись і перепитуючи, осінь і втома, сонце і грім, а потім усе розпочнеться спочатку, покійна Джейн Менсфілд вище підніме ніжку, звабливо блисне пружна сідничка, — наче розламана навпіл спокійна слива, — і ти повіриш у це, знову знехтувавши щебетливим раціо, яке нагадує, що в розломах піхви росте така сама трава, як і між плитами соборної підлоги.

Про мене ніхто не питав?

І залишився тільки один голос. А світ був наче слово того голосу, а я — мовби те, що воно означало. Слово. Чи просто стогін. І знову був листопад, — той, який є нині. Той, який є насправді. І який буде завжди. Повторюй: завжди.

Білий сніг на червоних дахах.

Храм білого снігу на червоній крові.

Сіре небо, пронизане західним вітром, наче списом, поволі падає на коліна; хмари зриваються з визначених на нотоносці місць, торохтять, ніби обладунки; відтак, небо стає ще беззахиснішим, корчиться на байдужій землі — ми бачимо тільки рукав з вишитим візерунком або самотню зорю, що марно намагається видряпатися туди, де її споконвічне місце; ми пригадуємо, що бачили вже колись подібне: так мурашиний лев полює на мурашок. Дрібний пісочок сунеться під лапками і мураха сповзає назад, у пащу з важким віддихом, чорно-червону як пекло.

Житла, збудовані на дрібному пісочку, сповзають у чорно-червону прірву; жовті води затоплюють мурашку і зірку, ось вони вже пливуть, неживі, з підібганими лапками, а соловейко вищебечує, витьохкує, ледве тримаючись за обламану західним вітром гілку яблуні з мокрими сніжно-рожевими квітами, які не згасають у темряві, освітлюючи мені шлях до костьолу, до стайні, додому.