Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

………………………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………

………………………………………………………………

………………………………………………

………………………………

………………

— Сержант Марта, на вихід! — заголосив унизу черговий по штабу.

— Йди, — сказала Оттла і поцілувала Марту в щоку, — йди і взнай усе до ладу, а потім розкажеш мені, я чекатиму. Ключ від його кімнати в тебе? Давай сюди. Давай, давай, я тобі поверну. Мені треба подивитися, може, там щось про маму…

Марта мовчки відстібнула ключ від генералового кабінету з загальної в'язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні все було таким. І, зрештою, було плювати.

— Замкнися, — сказала Марта і подріботіла сходами до низу.

Оттла прислухалася. Все ще та сама тиша. Треба йти, доки є нагода, треба йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки на ногах; треба йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи…

Оттла вискочила в коридор і ще раз прислухалася, а потім побігла до своєї колишньої кімнати, встромила ключ у дірку, повернула, — все це навпомацки, — клацнула вимикачем — світла не було. Оттла чортихнулася і побігла назад до своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і прикриваючи вогник долонею, швидко пішла до кабінету генерала Д.

Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки в генераловому столі — зачинені всі, крім однієї нижньої; там лежав пістолет і три обойми до нього. Оттла кинула пістолет з обоймами до глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; там висіло ще й два цивільних костюми. Оттла поставила свічку на стіл і почала нишпорити по всіх кишенях; ага, ось паспорти… один генералів, другий генералів, третій — генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! — громадянин Швейцарії — не зле, папа! — всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які в нього справжні, які вигадані, — ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, про існування якого вона не підозрювала, хоча дуже часто мріяла. Матінко Божа, я теж громадянка Швайцарії?! Якась там «…байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, — щось на зразок жалю і вдячності до генерала, — до папи! Але треба було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, — витягла «дипломат». Цікаво, що в ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» на стіл, клацнула замками, — відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула, — доляри, сотками, пачками! Навіть кіна не треба, яке там кіно, коли існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти в «дипломат», замкнула його і перевела дух.

В принципі, пора було линяти. Але… але… ага, ще канапа. Оттла підбігла до розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, — і раптом кров кинулася їй до голови, — тут лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя туманно пригадувала і не могла пригадати, і мучилася, переконуючи себе, що то був тільки сон: хвора мама гладить маленьку Оттлу по голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, не забудь тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 — Оттла, три-п'ять-шість-три, дівчинко моя, доцю…»

Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», потемки віднесла їх до своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася в кабінет, забрала свічку, роззирнулася — все гаразд? Ні, не все, — генералові паспорти залишилися на столі. І тут їй прийшла в голову ідея, — вона запхала паспорти в котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані по столу й канапі, — і по черзі підпалила все це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла в коридор, замкнула двері, зайшла до себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом до Мартиної кімнати.

— Марто, нá ключ, іди до штабу і крутися там у всіх на очах, я підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а я тим часом сидітиму в барі, ну, там, де поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі треба шалене алібі, — прошепотіла Оттла на вухо Марті.

Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.

— Ти поїхала остаточно, — прошепотіла Марта, — нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.

— Так, але це не головне. Що ти гапиш? Мерщій до штабу!

Оттла спустилася до офіцерського бару в підвалі, замовила в Лізи джин з тоніком, потім сіла біля майора Т., і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти про обстріл похорону.

— Добре, що тебе там не було, дитино, — сказав майор Т., — такої м'ясорубки я не видів навіть… навіть нігдé не видів, а я видів много м'ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А там же й діти були. Бігме, якби не полковник 3. на бетеері, якби він гонорово не привіз мене до цього затишного бару гонорово пом'янути твого папу… і добре, що тебе не було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що не кажи…

Майор Т. був уже помітно загачений. Та й решта командирів теж; пригніченість панувала в залі, яка бачила неймовірні, не до опису, сцени; пригніченість клубочилася хмарами тютюнового і всілякого іншого диму над головами доблесного стада, яке втратило свого пастуха; всі були загачені і пригнічені, пригнічені і загачені, пригнічені і сумні, сумні та невеселі, невеселі і знову ж таки загачені, і навпаки; дехто підходив до Оттли висловити глибокі співчуття. Оттла приймала співчуття зі всією їхньою глибиною, приймала пригніченість і загаченість, сум та невеселість, напружено чекаючи, коли ж, нарешті, завиють пожежні сирени. Співчуття чимдалі ставали все глибшими, палкішими, щирішими. Палахкотіли свічки, чадили гасові лямпи, напруженість зростала і була вже дуже пізня година.

Оттла пéрла як дурна. Броньований автомобіль генерала Д. давно не розвивав такої швидкості і з незвички йому трохи паморочилося в… ну, що там у них замість голови? Провінційні містечка блякли у вранішньому тумані, просто над трасою сходило сонце. «Кайф», — сказала Оттла, стишивши швидкість, щоб прикурити цигарку. Її вже нудило від цигарок і виснажливої гонитви, але вона все ще боялася погоні і все ще не знала, як їй вдасться подолати останню, найнеприступнішу заставу. Дві попередні застави вона обминула безболісно, старими, всіма забутими трасами, які їй колись показав полковник Р. під час незабутньої, — о-ох, — позіхнула Оттла, — поїздки в гори за лавандою; такі малесенькі квіточки, а пахнуть — сказитися можна; якась москалька навіть пісню про них співала колись, як Оттла ще маленькою була, — в тій пісні нічого не можна було зрозуміти, зрештою, як і завжди в тих москалів, за винятком одного слова «лаванда», потім вар-вар-вар і знову: «лаванда», і кров би її люта спалила ту лаванду, і ту москальку, і ту останню, найнеприступнішу заставу, — але Оттла газувала далі, міцно закусивши нижню губу і намагаючись витиснути сльози з очей, щоб вони не так злипалися, але сльози не витискалися, старі покинуті траси вкрай приголомшили броньованого монстра, який звик виключно до елегантних автобанів, спати хотілося все дужче, і Оттла нарешті не витримала, завернула до якогось гаю, вимкнула мотор і миттю провалилася в глибокий пухнастий сон на задньому сидінні, широкому, м'якому; в розчинене вікно залітав пташиний щебіт, пахло літом і свободою, Оттла спала так міцно й щасливо, що не чула, як над трасою двічі пролетів гелікоптер з полковником Р. Її шукали і шукали неабияк.

До останньої застави лишалося трохи більше чотирьох миль, далі починалися гори вже не міські, а повстанські; туди ж, далі, за перевалом — кордон; на кордоні її затримати не повинні б, а там хтозна; кордон був останньою надією Оттли; вона залишить автомобіль повстанцям, сяде на пароплав — і бай-бай, «уродіна-мать», чи як там її ще називають; але застава охоронялася найжорстокіше, тут служили найвідданіші, найдобірніші мудаки, і Оттла прокинулася через три години від думки про мудаків та сонячного променя на щоці. В машині пурхав великий метелик, біло-блакитний, класний, Оттла відкрила дверцята, вигнала метелика на волю, потім дістала термос із кавою, яку наготувала вчора Ліза, канапки, зроблені Мартою після пожежі, почала снідати і думати, думати, думати, снідати, думати, думати, думати, снідати, думати і снідати, снідати і думати, але до голови лізли тільки безглузді фантазії, на зразок тих, що в автомобілі генерала Д. мусіли б бути крила, що надав їй нечистий народитися в цій дебільній країні, ну і таке інше. «Нема ради», — зітхнула Оттла, закручуючи кришечку термоса.