Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

Сонце і вітер заливають білий храм Трапеції Сніжної, над яким розкошує синє море з хмарами на хвилях; сиплються черешневі пелюстки, а між пахощами лаванди і ладану, в димі убієнних квітів літають бджоли, приказуючи: «Уже призабуті, прив'ялі в пам'яті, як переламані навпіл стебла полину, о, дивнозвучні чужинців імена; здалеку, з несамовитості світяться ваші прокляті, вічно засмучені, хворі й покірні серця в нашу волю без-божну і перевагу…»

Він і вона сидять у старій альтанці, ховаючись від стрункого дощу, який розпочався одразу ж по церемонії; далі, за катедральним собором, скрегочуть і плачуть трамваї; далі, на горі Ласки цвітуть черешні і ціла гора вкрита білосніжними заметами. Струми дощу затуляють вхід до альтанки, а мокрий рудий пес їсть молоду зелену траву, і ті двоє вже готові до польоту, а руки їм пахнуть м'ятою.

А ввечері довго не зачиняються букіністичні крамнички, запилюжені кімнатки з дверми у навскісний натовп, ці крихітні букінґемські палаци.

Ні, місто не має власної назви, його робітники блукають або сидять, склавши руки, його цементові заводи німують, а небо над ними без їдучо-жовтого диму здається чужинцям ненатуральним.

А ось іще один пейзаж. І це — пустеля, безмежна як дитя або місто, і так само — пастка. Шарудить дрібнесенький м'який, мов дівоче волосся, пісок; сума часу, втілена розгонистим жестом. Ніби збиткуючись над подібними міркуваннями, з одного можливого краю пустелі в інший летить зелений метелик, тягнучи за собою східний вітер на тоненькій ниточці мелодії аль-ісфаган. Мабуть, це приручений метелик, хочеться прошепотіти приреченими, потрісканими вустами. Хтось із нас першим бачить руку, котра поволі попускає павутинку мелодії далі, метелик підіймається вище, і видно, як у незримій воді торкаються зорі та пустельники, що стали безсмертними. Вітер є вітром для пустельників, самітники залишаються самітниками для вітру, але всі вони — і зорі — перебувають у пустелі, жовтій, чорній і білій, власне, прозорій.

У нічому перебувають зорі, самітники і вітер зі сходу, отож, їх навіть немає насправді і міріади інших речей та явищ складають одну пустелю, котрої нема.

Кінець першого концерту

Концерт № 2 («Сніжний»)

Мармурові мужі ніколи не довідаються про рівновагу старості: невидющим і холодним не дано осягнути постійно гинучої новизни того, що зберігає пам'ять. Рухливі голоси срібнотілих жон завжди звучатимуть в одно з непорушними голосами живих зелених вакханок, котрі звідали класичний смак крові приреченого на вищість. Чоловіки і жінки злягатимуть у пухнастих снігах, на очах у Того, Хто Сам є втіленням найсвятішої цілісності; і Він кружлятиме довкола них, як одна з післяосінніх квіток, що увечері сходять над планетою.

Як звертається планета до короля, свого сина?

«Сьогодні січень. Я хочу привітати тебе, синку, і забрати звідси. Ти дуже втомився», — проказує вона до негарного напівзруйнованого чоловіка.

«І am nо son of thine, for thou art a beggar, and ugly, and rags», — роздратовано відповідає король.

Вона відходить, закутавшись по очі, і очі її темно-фіалкові, а сльози гарячі як жайворонки. Мармурові мужі ніколи не дізнаються, щó може земля; вони гадають: «Земля може тільки тлін. Вона його породжує, вона його знищує. Земля — срібнотіла жона, яка відходить, закутавшись».

Сніги — це родова назва для всіх видів шляхетного каміння, а процес милування ними є і процесом складання їхньої вартості; ліпше всього нам вірити в сніги. Ми не пізнаємо їх ніколи, зразки найвищого мистецтва, показані істотам, які підлягають тлінові, і це єдина їхня тутешня втіха, а заразом — і винагорода.

Хто створив сніги?

Сніги створив Джотто. Вони приходять на землю ніби декаданс, а крихітні бубни, які падають разом з ними на луки та червоні дахи, продовжують лунати ритмом, пануючим у сферах, куди не вільно входити рогатим людям і навіщось прирученим звірятам. Червона дахівка змінюється в білу, ось уже ціла планета — з океаном, з мурашниками, — поволі уподібнюється випуклому з усіх боків дахові дорослого замкненого дому; або ж, будівничі відмовилися робити вікна та двері, наперед знаючи про наслідки. Отак вистукуючи, бубни, білосніжна чума заповсюджують сфери, і ми вже не маємо чим дихати, і чим згадувати, і чим вірити, і ми вже не маємо нічого до знищення, Содом землі вгрузає у шар сніжних бубнів, набубнявілих снігів, одна-єдина сніжка або ж перекотиполе черешневих пелюсток котиться орбітою, від руки намальованою Джотто, восени.

Хтось позіхає — і його плюца сповнюються пелюстками; хтось проказує слово — і воно вкритою пелюстками грудкою стукає об віко труни; хтось пише, але папір на очах розповзається клаптями цвіту з окремими літерами та знаками пунктуації, котрі вже нічого не вказують, бо здійснилася остання вказівка і ми довідалися про сніги.

Буяння шляхетного каміння мешкає в кожному з нас під час мандрів до любові і влади; лише досягнувши їх, ми втрачаємо декаданс, потай шкодуючи за втратою.

Ти не можеш продати цієї нічної музики за стінами, ані звірів своїх; ти не можеш не дихати; ти не можеш іти на схід від Едему; але той, хто не ти — може. І той «не ти» ступає далеко позаду твого «попереду» — кришталеві морські квіти димлять вздовж узбережжя, а їхній бузковий дим сполучається з димом снігів, ладану і лавандового масла, із димом ошатно вбраних офір, які все одно тримаються за руки, продовжуючи наспівувати, ось так, спонукаючи беззвучно вибухати топази і смарагди, аметисти з краплями милосердної любові. Дим вибухів затягує пляжі, тримає, тривожить, зірок і крові вже не бачиш, хіба пригадуєш, ти, поглянувши на блакитні блискавки вен.

А потім з'являться ясно-сині матіївські сосни з червоно-золотою корою, в розкошах царського лахміття між закам'янілих кучугур чистого, як святі, снігу, єдині твої учителі і єдина твоя благодать, сестри сосни, Марто і Маріє. Голос немічної жінки втішить тебе у дикій пущі. Брате мій, Боже, Ти вручив мені сосни, ріку, жовтий пісочок, а я ледве не погубив себе.

І тепер, коли так безбожно далеко ті продовгуваті, зелено-сині голки, від яких залишалися червоні крапки на ще непошрамованій шкірі оцих твоїх сьогоднішніх рук; коли чужа вода, чужий вітер, коли зусебіч не довколишність, а розкладені нутрощі того, що ти хотів визнати за теж реальний і прихильний священний ліс, — тепер вони приходять, хоча це важко, сосни ж бо теж старіють, — під заопівнічне вікно безсніжної пустелі, пастки; і тепер вони, Марта і Марія, приносять тобі трохи снігу на попечені пальці та пересохлі вуста, які шепочуть подяки, прокляття, а тоді ще раз пробують співати, вони, хрипкі твої вуста, зволожені гірко-синім і гірко-зеленим сіверським снігом.

Мушу визнати і сповістити, що цнота снігів неодноразово рятувала мене від співчуття Гадові. Так було, наприклад, у тому місті з рожевого мармуру, цілком живого; у безлюдному місті пекла, куди я втрапив аж за третім разом, насилу переборовши відчай і бажання втекти, щойно наближалася головна брама. За нею блукали два дивні звірі, схожі водночас на птахів. Вони були матово-зеленими, так само кам'яними, як і все в тому злому місті, — і вражаюче живими. Я затиснув сніг у правій руці і нарешті зважився перейти рожевий міст. Потім був тунель. Потім був тільки один з тих звірів. Я запитав у нього: «Що мені робити в цьому місті?» Пухнастий і кам'яний, звір і одночасно птах відповів мені, хоча це була не мова і я його зрозумів. Я міцніше стис сніг у руці і він не розтав.

Летіти було важко, зовсім не так, як у снах. Посеред міста починалося море. Це було справжнє море, до обрію, але воно починалося і закінчувалося в місті. Потім я сів на березі, встеленому зеленою галькою. Море виявилося нерухомим — і менш живим, ніж каміння в місті. Світло падало звідусюди, але світили не сонце, не місяць, може, якась смарагдова зоря; я б не наважився назвати його мертвим, воно нагадувало голос; чи флейту?