Купеля

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Врешті-решт, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, і нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та вперше за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) усім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь ґрати: хто — з цікавістю, хто — із заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ґанку лікарні в білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випало на долю кохання на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм учинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті, і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.

— Не загуби номер мого телефону, — повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж телефонуй.

— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

— І якщо помітиш хоча б незначні зміни в стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — одразу ж дай мені про це знати.

— Обов’язково. Дякую вам за все.

— За що? Це моя робота, мій обов’язок.

— За людяність. — Соня щасливо усміхнулася. — Ну, все? Я можу йти?

— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

— Які гроші? — Соня не зрозуміла, про що йдеться.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал зі своєї кишені. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування в країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про помаранчеву революцію, коли вона щиро вірила, що настануть (нарешті!) часи, коли медицина буде справді безплатна та доступна для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

— Мені час, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Повернулася до лікаря та побачила в його погляді співчуття.

— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладенько, як на чистому аркуші паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, усеосяжним. Лише так ми вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч із коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

— Соню, — лікар уперше звернувся до дівчини на ймення. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?

— Ні. — Софійка усміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню зашарітися.

— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі й мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

— Тобі не треба косметики. Ти сама чарівність. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне — збережи все це в собі, не розтринькай на дрібниці, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.

— Іди вже, дзиґо, — усміхнувся лікар.

— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.

— Дзиґою. А що?

— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно розсміявся, як уже давно цього не робив.

Хворий був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя й стояла як із хреста знята.

— Людмило Орестівно! — Соня взяла її за руки. — Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

— Ні. — Жінка похитала головою. — Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

— Вибачте. — Софійка подарувала жінці лагідну усмішку. — Але, здається, ви забагато начиталися книжок. Я повинна бути поруч із коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає й незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

— Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якби не вірила? Ось… — Людмила Орестівна покопалася в сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. — Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні збереження на лікування сина.

— Дякую, — промовила Софійка й на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну машини та зачинила за собою дверцята. За мить автівка везла її додому, де повинно було початися нове життя, у якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.

Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам’яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся не було. З городу зайшла у двір баба Параска, запнута в чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю в дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

— Нема, Соню, нашого Андрія, — сумно сказала бабця, кинувши в миску сухі початки кукурудзи. — Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, і плакала від відчаю та безпорадності.

— Що вже тепер удієш? — намагалася втішити її баба Параска. — Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, усе до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня відчувала таку велику провину перед дідусем, що навіть не знала, чи зможе собі пробачити.

— Коли? — запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. — Коли це сталося?

— Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. З пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але в них нічого не вийшло, — розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. — Тож ми зібралися із сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?