Купеля

Максим Іванович перетнув довгий коридор, що блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. У кінці коридору містився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.

— Можна, Сергію Георгійовичу? — запитав генерал, прочинивши двері.

Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.

— Ну, як там Олександр? — вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.

— Як вам сказати? — відповів лікар. Зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. — Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.

— Я привіз іще гроші. Прошу вас, не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.

— Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.

— Це було необхідно?

— Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоційний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний або різкий звук спричиняє в нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. У палаті, де перебувають іще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно згортає книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову й знову на рівні підсвідомості нагадують про трагічний випадок із хлопчиком.

— Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.

— Це не зовсім так. Як би вам пояснити?

— Без медичних термінів, — попрохав генерал. — Так, щоб мені було зрозуміло.

— Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Тільки-но він дивиться на живого веселого хлопчика, що танцює, а за мить на нього попадають теплі нутрощі дитини та серце, що пульсує… Мозок людини має свій захист, — помовчавши, продовжив лікар. — Він викреслив із пам’яті хворого геть усе, щоб дати час відпочити і собі, і людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, усе згадує й переживає страхіття ще раз.

— Тому він кричить та махає руками?

— Так, Сашко відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову в нього в руках.

— І довго це буде тривати?

— Можливо, усе життя. Різні бувають випадки.

— Він має шанси на одужання?

— Шанс є навіть в онкохворих на останніх стадіях.

Генерал помовчав. Він знову й знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись саме в цій лікарні намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.

— Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?

— До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, — промовив лікар. — Поранення хворого не були важкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши тільки шрами, та річ не в них.

— Але ж він чомусь не може самостійно ходити, — зауважив генерал.

— Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.

— Що ж тепер робити?

— Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохнутися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише раз на тиждень.

— Йому потрібно частіше?

— Щодня. Але самі розумієте, як фінансують зараз медицину.

— Я залишу гроші для оплати роботи масажиста, однак він повинен щодня сумлінно виконувати її. Ви зможете знайти гарного фахівця? Проконтролювати його?

— Звичайно! Я навіть уже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист із великим досвідом, тепер залишився без роботи. Він працював із волейбольною командою доти, доки її не розформували.

— Ось і добре, — погодився генерал. — У мене, здається, усе. Наразі я хочу побачити Олександра.

— Я вас проведу. — Лікар підвівся з місця. — Але попереджаю: жодних різких та гучних звуків. Домовилися?

…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить удома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі важко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що й ні на кого. До того ж сталася прикрість. Максим Іванович ненароком випустив із рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме із себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.

Усю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя хлопця. Простіше: він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив майбутнє капітана Волошина. Він, лише він поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя в цього юнака залишилася не тільки кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиний син. Від цієї думки щось болісно защеміло в грудях, заважало дихати й навіть жити…

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якийсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей із портрета сина.

— Що ж?

— Віддаймо нашу міську квартиру, що купували синові, Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.

— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

— Ніхто не знає, коли йому стане краще, — обережно зауважив генерал.

— Буде краще. Я завтра піду до церкви та поставлю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе — я впевнена. Якщо я й грішна в чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.

Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив із місця. За вікном пришвидшено побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та була наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без свого нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді її нестерпно мучила невідомість. Уночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли статися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забувалася в тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарка, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому радше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлуки. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Тепер вона себе лаяла за те, що свого часу не дізналася адресу квартири, яку винаймав Сашко. Це було просто непростимо з її боку, але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адреси не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна досі там проживала та працювала в школі вчителькою. Тож, діставшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде матір Сашка.