Купеля

— Отож ви самі поховали? — чомусь перепитала дівчина.

— Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив усі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба в лавці купили. Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. Тож було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом. — Баба Параска перехрестилася.

— Дякую вам, — тихо сказала Соня та запитала: — Де поховали дідуся?

— Ясне діло, що поруч із його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

— Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, — мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити в минулому часі.

— А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

— Так. Я приїхала з ним.

— Я ж казала людям, що Сашко — гарний, серйозний хлопець. Хто краще за мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

— В автівці.

— То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

— Він хворий, — пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. — Я вас дуже прошу: допоможіть мені вкласти його в ліжко.

— Паралізований?! — скинула брови стара.

— Майже. До того ж він втратив пам’ять.

— Ой лишенько! — сплеснула руками баба Параска. — Потрапив в аварію?

— Ні. Був на війні, — неохоче пояснила дівчина. — Так ви мені допоможете?

Уперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялося, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, тож Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжої могили з айстрами в руках, упала на сиру землю та невтішно розридалася.

— Дідусю, любий, милий, мій найкращий, — примовляла Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. — Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то завивання вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що в неї щось обірвалося всередині. Від цього дикого стогону ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.

Розділ 36

Без дідуся будинок здавався Софійці сірим та незатишним. У ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату — стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

— Любий, — тихо почала Соня. — Ось бачиш: я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо в мене є ти. На тебе в мене вся надія. Ти — моє минуле, ти — моє сьогодення, ти — моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово, і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якісь ознаки того, що він чує її слова. Але побачила той самий байдужий погляд, який нічого не усвідомлював. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Нічого, мій любий. — Соня попестила його руку. — Я все одно буду з тобою розмовляти, усе тобі розповідати. Так буде доти, доки я не почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці по хліб та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити далі. На жаль, Сашко не спав. Покинути самого вдома вона не наважилася, тож вирішила забрати його із собою.

Надзусиллям Соня посадила хлопця в інвалідний візок, по намощених дощечках скотила з ґанку й по піщаній дорозі повезла до крамниці.

Біля магазину вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Усі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

— Добридень, — привіталася Соня та стала поодаль під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

— Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, — хтось почав упівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

— Чи таке колись було в нас на селі? — підхопив розмову інший жіночий голос.

І пішло — поїхало:

— Андрій був їй за батька.

— Еге ж, змалечку панькався з нею, як із лялечкою.

— Красою Бог не обділив, а серцем…

— Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити в домі інвалідів?

— Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Усе є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар догляне. А тут у нас що?

Софійка чула зневагу до себе натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та ввімкнути холодний розум.

— І навіщо їй каліка?

— Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

— Точнісінько, як її мати.

— І не кажіть: яблуко від яблуні недалеко падає.

— Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Усі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла в Олесі відбити хлопця?

— Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

— Мо’, знову лихо привезла разом із ним?

— Одна біда уже є — Андрій-то помер.

— Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що через неї мажори цілісіньке літо всьому селу життя не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася через неї. Що ще буде?

— Що завгодно може статися, бо чоловіки в неї на першому місці.

— Точнісінько така, як її матір, — кажу вам, як на духу…

— Що ж ви хочете? Розпусниця.

— Добре, що Андрій уже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

— Виходить, то ззовні, усередині гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе, і, коли заговорила, голос її вже не тремтів.

— Люди, — сказала вона, — що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав дівчину.

— Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі, а я — до вас. А що сталося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах із простягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? — Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. — Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, потрапив у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати із собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

— Скажіть хоч що-небудь! — звернулася до них Софійка. — Лишень не мовчіть!

— Автівку ти спалила? — почулося з натовпу.

— Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.