Купеля

— Я… Я вас не розумію, — з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. — Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навідати? Розумієте, я хочу його побачити і від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

— Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

— Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, — щиро зізналася дівчина. — У нього… рак? Він паралізований? Благаю, скажіть мені правду!

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри, і витерла поспіхом очі.

— Ні, у нього не рак, — тихо сказала вона. — Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось зі знайомих саме зараз. Не хочу й не дозволю, вибач, Соню, навіть тобі.

— Я повинна знати всю правду, — твердо мовила дівчина. — Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть — піду, попрохає залишитися з ним — зостануся. Що мені робити — вирішувати йому, а, вибачте, не вам.

— Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, — чітко, наполегливо сказала жінка. — Тому я роблю це за нього. Доти, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. — Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи заговорила швидко-швидко: — Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити, я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Ти така гарна та вродлива, тож тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої молоді роки будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Довірся мені й повір — так буде для тебе краще. Їдь додому! Я зла тобі не бажаю й чітко усвідомлюю, що раджу.

Софійка дивилася на неї широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь-що, але зустрітися із Сашком. Дівчину охопили жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися за півкроку до зустрічі з коханим та знову жити здогадками й чеканням! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

— Благаю! — Дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він моє життя!

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. У прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої й водночас такої близької дівчини. Дівчини її сина…

— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина в такому стані? Я мати, і я повинна була його захистити.

— Я хочу цієї зустрічі, — упевнено сказала Соня. — І що швидше, то краще.

— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка, я тебе не осуджу, і, впевнена, син був би такої ж думки.

— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.

Розділ 33

— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано мовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

— Я наполягаю, — уперто повторила Соня.

— А я відмовляю!

— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, панянко, зрозуміло?

— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте в грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на вашому клятому віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу крізь відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб із ним зустрітися, — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

— Дурна. — Лікар похитав головою, усміхнувся. — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем, лірику розвела. Якби в мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та, трішки заспокоївшись, усміхнулася. — Я згодна. Я дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч із коханим.

— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака в такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, яким був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

— Можливо, мене впізнає. Є така надія?

— Усе в нашому житті може бути. Але в цьому випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — Лікар знизав плечима.

— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка й з надією заглянула лікареві у вічі.

— Ходімо, — нарешті погодився той. — Оскаженіла від кохання, — додав уже з легкою іронією. — От навіжена! Таких іще не бачив!

Перед палатою лікар зупинився.

— Головне, — дав він пораду, — ніяких різких звуків, підвищених голосів і в жодному разі скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мовлення, тому лише кивнула головою на знак згоди.

— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй із ним лагідно, спокійно, бажано впівголоса.

— Так, — тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорливо підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. Дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили й зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один крок вона ближча до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла,і від цього паморочиться в голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені й дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя в Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях сивина, якої раніше не було.

— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я твоя Соня, твоє сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни, і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Удень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зорі, ми завжди йшли до річки. Там була завалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці. — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…