Купеля

Соня не відчула, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тягнулися все далі й далі, а потім зникали вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали в справах, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільник у задню кишеню джинсів та огледілася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи: одні виходили на перон, інші заходили в приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо той зник із її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалася на людей, вибачалася й знову бігла. Серце шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її в щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли, і Софійка помітила, як дівчина лагідно усміхається до свого обранця. Проте Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги, і було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів напевне». Вона підійшла майже впритул до них, заглядаючи в лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця, і вона полегшено зітхнула. Молоді люди, поглянувши на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

— Вибачте, — бозна-кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж статися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити в місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості автівок — усе це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — іди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що тряслися в старенькому «ПАЗі», бо вони справді мали стомлений та змучений вигляд.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому з’явилися поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче соватися. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому ж місці біля вікна, до неї їздив Сашко…

Розділ 32

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це школа, а далі по вулиці, одразу ж за школою, побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

— Дякую, — кивнула Соня.

— Вас провести? — поцікавилася жінка радше задля того, щоб дізнатися, хто це приїхав до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка й відповіла:

— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кількасот кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена й нерішуча серед дороги. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки така поведінка не почала її дратувати. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт не такий страшний вовк, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись із дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисока на зріст жінка із сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі. Жінка не запитала, хто до неї прийшов і в яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів, і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він усміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Заспокоїло дівчину те, що на фотографії не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не скоїлося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися в бік світлини Сашка.

— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?

— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.

— Ні? А я вирішила, що ви моя колишня учениця.

— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…

— Беріть печиво. — Людмила Орестівна посунула пачку в бік вкрай розгубленої дівчини. — Воно свіженьке, добре.

— Я Соня, дівчина вашого сина, — випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

— Так, так, — кивнула вона головою. — Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

— Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, — уже сміливіше сказала дівчина.

— То ви… нічого не знаєте?

— Ні. — У Соні похололо в грудях.

— Сашко в лікарні, — тихо сказала жінка, відводячи погляд. — Він хворий.

— Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

— Ні, — жінка заперечливо похитала головою. — Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

— Але… чому? — розгублена Софійка нічого не розуміла. — Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

— Ні, дитинко, ні, — заперечила Людмила Орестівна.

— Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

— Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, — почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. — Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг, то зателефонував би обов’язково, але… він не може цього зробити.