Меч Арея

З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив:

— Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.

Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.

— По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.

Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:

— Поїду.

Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо –погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней.

Мiсяця травного

Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.

— Дай сюди, –сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: –Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують.

I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:

— Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать?

Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.

Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:

— Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш?

— Упiзнаю, –вiдповiв Горват.

Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:

— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.

Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав:

— А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?

Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший –сивовусий гайдар.

— Я тямлю письмен руських, –сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.

В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.

Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…

— Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо…Торiсмунд.

Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?

Король насупив брови.

— Се колись, –вiв далi Горват, –мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.

— I що? –не втямив король.

— А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина –сестра наша.

Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:

— Рiдна сестра?

— Авжеж.

По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурницi. Сiкурд –одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.

— Братове…–глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла…Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…

Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.

Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:

— Ще двi свiчi!

Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.

— Скора, –вiдповiв Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собi свiчник.

— Мабути, вовча…

— Вовча й є! –гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись…Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом…Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око –Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:

— Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда…