Меч Арея

Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримiльда вся поринула в своє велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в неї не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримiльда стежила, як двоє малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.

— Яреню! Вкусе!

— Не вку-уше, –запевняв хлоп'як i нахвалявсь: –Ошь я його шам кушну!..

Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.

Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь.

Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.

В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала:

— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гродi.

Гатило прислухавсь.

— А не спитав єси анi раз, як жиється менi тутки.

Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Руської або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила:

— Соромно менi жити в городi твоєму, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж…братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завiз аж у козарську волость…

— То яку хiть маєш? –спитав Гатило.

— Посли гiнця до братiв моїх.

— Пощо?

— Хтiла би-м видiти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .вiдвернувсь i мовив:

— Зараз нiколи менi…Маю клопоти нагальнiшi…

Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобi добре тутки…Маєш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась…Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?

I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Києвого? Й Гримiльдi буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стiльки лiт i не дає впокоїтися?

Вiн сказав:

— Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.

Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi минуло, як привiз її сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю й не змiг зрозумiти сiєї жони.

Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у всхiдньому кутi городу Києвого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.

Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому:

— Сли сюди ябедника.

— Нащо?

— Писати-ймемо ябеду братам моїм –Гановi й Горватовi.

— Костана в Києвому городi нема, –подумавши, сказав старий конюший.

— Сли котрогось инчого.

— Тi по-готському не знають.

— Давай абиякого. Мої брати читати не знають нi по якому.

— Русич є.

Княгиня махнула рукою. Русич –то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати своє слово.

Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс високе писалище на бронзових нiжках, у другiй –згорнений трубочкою рiвно вирiзаний шмат вовчої сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi.

Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала йому, нарештi ябедник спитав:

— По-грецькому чи по-руському?

Вона подумала.

— Черти по-руському.

Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й глянув на княгиню: