Меч Арея

Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому:

— Я йду на Русь yсп'ять.

То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима.

— Бич Божий оминає Вавiлон, –сказав Гатило. –Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! –Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: –Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять – i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!

Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша.

Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом…

— Княже!.. Та княже ж, речу!..

Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя.

— Що є стало? Ось вийди…

Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.

Уже надворi Годой пошепки звiрився:

— Жона…

— Яка?

— Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається…

Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя.

Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно –ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту.

Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них –те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб –справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою.

Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя.

Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг –вiн любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в своєму хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицiї залюблювались iз одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!

Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись.

Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, її впiймали дуже швидко –не встигла дiстатися й Сiцiлїї. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма євнухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорiї вирватися на волю лишались марними.

Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора –вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського iмператора» й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями.

То була печатка Валентинiанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:

— Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити її й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлiї сидять вiддавен i вiднедавен.

Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього…

— Яку маєш надобу? –непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й вiн:

— Прийшла-м до тебе…

— Виджу. Пощо?

— Заженись на менi.

Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом: